Диригент

Миттєве засинання — її порятунок. Їй хотілося спати. Сон — це безпека; якщо вона спатиме, коли прийде та жінка, то не дізнається про її візит, а якщо вона нічого не знатиме, то й не страждатиме. Якось їй вдалося заснути без зайвих думок і зусиль, це сталося само собою — можливо, тому, що вона майже не зімкнула очей попередньої очі. Хай там як, але Амая заснула, а прокинувшись вранці, не могла повірити власному щастю: вона спала й нічого не боялася. Більше це не повторилося, але дівчинка не полишала відчайдушних спроб. Вона завжди йшла спати першою; чистила зуби, щоб не було приводу вставати, і ходила до вбиральні, щоб бажання помочитися не розбудило її посеред ночі. Звечора збирала речі в школу, брала з шафи необхідний одяг, розкладала все в ідеальному порядку, а потім лягала в ліжко й заплющувала очі, кличучи сон, жадаючи дарованих ним тиші й забуття.

«Засинай!»

Розвернувшись до стіни, вона стуляла очі й, намагаючись абстрагуватися від усього, чула розмови сестер, які шушукалися на своїх ліжках і ділилися секретами. Крізь міцно стиснуті повіки вона бачила — мов на жовтогарячому кіноекрані — перехід до напівтемряви, коли згасало світло і запалювалася лампа на нічному столику Флори, яка зазвичай читала перед сном.

«Засинай!»

Амая чула, як батько заходив до кімнати, цілував сестер і бажав їм доброї ночі. Потім він наближався до її ліжка й нерішуче схилявся над нею. Іноді він ніжно гладив їй волосся на потилиці, хоча здебільшого не торкався її, бо боявся розбудити, обмежуючись тим, що смикав за край ковдри й обережно укутував дочку.

«Засинай!»

То була найбільша жертва. Амая відмовлялася від теплого батьківського поцілунку, щоб не відігнати сон, що мав прийти, мусив прийти будь-якої миті.

«Засинай, це твій останній шанс!»

У кімнаті западала тиша, яку порушувало лише шурхотіння сторінок книги, що її читала Флора. Двадцять хвилин по тому з коридору долинав голос матері, яка наказувала вимкнути світло.

Якщо вона не засинала до тієї миті, це означало, що у неї нічого не вийде.

«Тобі не вдалося заснути, і зараз вона прийде».

Відтоді хвилини й години тягнулися в напруженому очікуванні.

«Ніколи не спи горілиць!»

Якщо Амая чекала в такій позі, вона відчувала не лише тепло її дихання, а й близькість її губ, дотик її волосся на обличчі, крихітні крапельки гарячої слини, що забризкували їй щоки, а це було нестерпно.

«Ніколи не спи горілиць!»

Також вона відверталася від дверей, аби не піддатися спокусі розплющити очі й вдивлятися в темряву. Щойно Амая бачила її силует на порозі, починала невпинно тремтіти. Так, дівчинка відразу заплющувала очі й удавала, ніби спить, але було пізно; обидві знали, що вона не спала, обидві знали, що вона її бачила. Їй здавалося, що це посилювало задоволення її мучительки, що та живилася її страхом, коли нахилялася нижче й шепотіла:

— Спи спокійно, маленька сучко. Господиня не з’їсть тебе цієї ночі.

Амая добре чула, як текла її водяниста слина й скреготіли її зуби. Чула, як напружувалися м’язи її шиї та обличчя, коли Росаріо посміхалася, а вона помирала від страху.

«Ні, не дивись на двері».

Тепер дівчинка завжди дивилася на стіну. Зачувши її кроки в коридорі, вона заплющувала очі, завмирала й молилася:

«Отче наш Отче наш Отче наш...»

Розвертаючись до стіни, вона була такою ж беззахисною, як і в інших позах — горілиць або обличчям до дверей. Однак цей вчинок, вираз її обличчя і положення тіла передбачали певну зухвалість, що ображала матір, рівною мірою дратувала й тривожила, роздмухувала лють, поглиблювала зневагу і насамперед бентежила. Мати знала, що мала владу над нею і до смерті лякала її, проте, коли Амая вперше насмілилася повернутися обличчям до стіни, щось змінилося. Дівчинка почула, як вона увійшла до кімнати й наблизилася до ліжка. Її погляд впився у дитину, яка так міцно стулила повіки, що було неможливо не помітити, що вона прикидалася сплячою. Амая відчувала її подих на своєму вусі й на щоці, відчувала жар її губ. Росаріо відкрила рота, нахилилася дуже близько до неї і зробила такий глибокий вдих, що кілька м’яких волосинок дівчинки прилипли до її зубів. Вона затремтіла від безпорадності й щось промимрила, пориваючись заговорити, але зрештою промовчала. Аж раптом жінка випросталася, тримаючи в роті дитяче волосся. Рухаючись, наче у сповільненій зйомці, вона відступила до дверей спальні й завмерла там, довго, надзвичайно довго спостерігаючи за Амаєю, поки та лежала з широко розкритими очима й молилася в темряві:

«Отче наш Отче наш Отче наш...»

18. Смичок

Новий Орлеан, Луїзіана

Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.

Амая розплющила очі. Невже вона заснула?

— Саласар, — прошепотів Джонсон, — телефонує агент Дюпре.

В автомобілі загримів голос Дюпре. У неї паморочилося в голові.

Вона зосередилася, силкуючись зрозуміти, про що він говорить.

— Поліція знайшла мертвою цілу родину всередині їхнього будинку в Тампі, Флорида. Агенти Емерсон і Такер перебувають на місці події. Вони на конференц-зв’язку. Агентко Такер, ми слухаємо вас.