Диригент

— Той досвід дозволяє їм бачити ті змінні, що для інших залишаються у сліпій зоні як щось приховане, ймовірне або припустиме... Таке знання доступне тим, хто чекає від демона відповідної поведінки, оскільки вони осягнули його потаємну природу й змогли вберегтися від небезпеки, щоб стати спостерігачами.

Схрестивши руки на столі, Дюпре нахилився вперед, ближче до неї.

— Вам це до снаги, а подібні здібності не виникають самі собою.

Я хочу знати, звідки у вас цей дар. Коли ви знайшли труп бабці під дахом, ви згадали місце вашого народження. Розкажіть мені про нього.

Цього разу Амая стрималася і не опустила погляду. Вона сміливо дивилася Дюпре у вічі, стараючись бути переконливою. Правильне рішення. Начальник стежив за кожним її жестом, перевіряючи на міцність слабкий механізм її самозахисту.

— Навіть не знаю, як я пригадала ту традицію. Я байдужа до місця, де народилася, не відчуваю свого «коріння» і ніколи не думала про тамтешні вірування. Мабуть, хтось розповів мені про них, коли я була малою. Може, то був простий умовивід, нейронний зв’язок із давніми звичаями, про які я геть забула.

Він нетерпляче мотнув головою.

— Ваша думка ні на що не впливає. Місце, де ми народжуємося і проводимо дитинство, накладає на нас незгладний відбиток. Усе побачене, вивчене й почуте закарбовується в пам’яті.

— Агенте Дюпре, я прожила у Сполучених Штатах стільки ж років, скільки у місці, де народилася; я приїхала сюди дитиною.

— Однак ви повернулися.

— Я повернулася до одного іспанського міста. Це не має жодного стосунку до місця мого народження. Воно ніколи мені не подобалося, хоча й не викликало особливої ненависті. Звичайне селище.

— Елісондо, — сказав він.

Вона відсахнулася так, ніби це слово вдарило її.

— Місце, якого ви ніколи не називаєте, — наполягав Дюпре, — але, попри це, саме там ви засвоїли потужні антропологічні традиції, що допомогли вам пояснити, чому диригент вважав природним поховати бабусю під дахом.

— Я невиразно пам’ятаю ті історії, вони завжди видавалися мені дурницями.

— Ви певні, що вони завжди видавалися вам дурницями?

— Завжди.

— Невже ви ні на мить не повірили в них? Невже вони не видалися вам чимось припустимим? Немає чого соромитися. Антропологічні мотиви, якими керувалися різні людські групи, обумовлені універсальними потребами, страхами та фобіями, усвідомленням свого місця у світі. Ваші знання — це привілей, хоча йдеться про проклятий дар на кшталт того, яким володів Скотт Шеррінґтон. Ви теж його маєте.

Вона вперто хитала головою.

Дюпре, вочевидь, полишив спроби розговорити її. Трохи згодом він глянув на годинник.

— Вже пізно. Завтра буде важкий день, нам краще піти, — сказав він, звівшись на ноги й розвернувшись до шинкваса, щоб покликати інших агентів.

Амая полегшено зітхнула. Дюпре крутнувся назад, поклав на стіл щедрі чайові й мовив до неї:

— Існує причина, що спонукає людей повністю відриватися від місця, де вони народилися і провели своє дитинство. За ними завжди залишається несплачений борг. Будьте обережні з несплаченими боргами, Саласар. Час завжди змушує нас повернути їх.

Амая ледве стримала бажання піднести руку до голови. Шрам під волоссям запалав.

21. Передчуття

Елісондо

Енґрасі дотримувалася теорії, що передчуття — це основний інстинкт, який століттями формувався в процесі так званої еволюції людства й набув особливого значення для сучасного суспільства, орієнтованого на комфорт. Йшлося про всі ці знаки, що їх представники нашого виду вміли читати в повітрі, різноманітні шерехи, звуки, незначні, але відчутні зміни, що постійно відбувалися довкола й могли багато чого розповісти людині, яка жила в гармонії з природою: насування бурі, неминучість пологів, наявність води, атака хижака, невідворотність біди, близькість смерті.

Вона досі вірила в силу перших вражень. На її переконання, наші рецептори найкраще працюють у мить беззахисності, коли ми не знаємо, що на нас чекає, — саме тоді вони зчитують правдиву інформацію і правильно тлумачать ту чи іншу подію. Додаткова інформація, яку більшість із нас використовує з оманливою впевненістю, лише засліплює людей і збиває їх з пантелику.

Її здивував дзвінок у двері об одинадцятій ранку, коли вона спокійно читала на самоті. О такій ранній порі Амая не мала би повернутися зі школи, а гостей вона не чекала. Енґрасі відклала книжку й попрямувала до дверей. Побачивши свого брата Хуана, жінка здивувалася ще більше. Вранці він завжди працював. А ще її вразило його вбрання. Зазвичай він носив білий комбінезон пекаря. Проте цього разу Хуан одягнув діловий синій костюм, який вона бачила на ньому лише в церкві, на недільній службі. А ще він зав’язав краватку! Та найбільше її збентежило те, що він прийшов, не домовившись про зустріч. За останні три роки Хуан навідувався до неї, коли вона першою кликала його. Ось чому її охопило лихе передчуття. Відбувалося щось дивне. Це підказував один з основних інстинктів, що попереджають людей про небезпеку.