Диригент

Енґрасі дивилася на брата, але вже не слухала його. Спостерігаючи за ним, вона нарешті збагнула, що він діяв за ретельно прописаним сценарієм. Бездоганний костюм, недоречний візит, нетипові промови для чоловіка, якого вона знала як облупленого. З самого дитинства вони були зовсім різними. Балакуча й весела Енґрасі повсякчас була готова уткнути ніс у книгу, а потім розповідати всім про прочитане. Хуан поводився тихіше й стриманіше; він нетерпляче чекав, коли пролунає дзвінок і закінчаться уроки, аби побігти до пекарні, яку згодом успадкував. Вони завжди любили одне одного, і, хоча Енґрасі була молодшою сестрою, саме вона дбала про нього. Жінка розуміла, що її прагнення захищати брата почасти пояснювалося тим, що вона знала його справжню сутність: простак Juanxinc[5] працьовитий, добрий і спокійний чоловік, якому змалку пророкували домінуючу дружину. Вона знову перевела очі на Хуана, і їй відкрилася істина: він був посланцем, маріонеткою, що грала в чужій пантомімі. Енґрасі давно не розмовляла з Росаріо, вони навіть не дивилися у вічі одна одній, коли перетиналися на вулиці. У цьому не було потреби. Хоча минуло бозна-скільки років із часів навчання на факультеті психології, Енґрасі досі могла перелічити риси невротичної особистості. Жінка вкотре запитала себе, як могла бути такою дурною і не розпізнати в словах Хуана монологу Росаріо, її самовпевненості та авторитарності. Вона недооцінила владу й впливовість лихої матері, яка рознервовує і доводить до божевілля своїх близьких.

Усе збігалося: роль жертви, розщеплення особистості, самопосвята, незрозумілі висловлювання. Той факт, що Хуан сприймав майже як подарунок небес, коли Росаріо ставала нормальною, поводилася як звичайна жінка, дружина й мама, і навіть примудрявся роздивитися у ній самозречення святої.

Росаріо, жертва власної хвороби, нерозуміння оточення і страшних, неконтрольованих нападів. Мучениця, на чию долю випало найбільше страждань. Їй завдали болісного удару, її розлучили з донькою. А вона так старалася! Була терплячою і покірною. Розуміла, що люди її ненавидять, але докладала всіх можливих зусиль, аби виправити ситуацію. Невже ніхто не зробить кроку назустріч?

Підступна маніпуляторка. З одного боку визнає, що не заслуговує прощення, а з другого — просить пожаліти її. Гарна нагода показати, наскільки це важливо для неї, як сильно вона прагне поводитися як слід. Кидає камінь провини на чужий дах. Вдається до єдиного доступного їй прийому — принижуватися і благати про вибачення, а той, хто не здатен виявити співчуття, напевно, має зле серце. Хто ж не зглянеться на хвору матір, яка приносить себе в жертву й зізнається, що змусила дитину страждати, проте сама мучилася незрівнянно більше? У підручниках із клінічної психології цей розлад визначається як «синдром Мюнхгаузена». Мати завдає доньці страждань, а зрештою сама стає об’єктом жалю, симпатії і турботи. Таким чином невротична жінка сіє розбрат у власній родині й цілеспрямовано сходить на вівтар, аби їй били поклони.

Енґрасі піднесла руку до грудної клітки й щосили натиснула, намагаючись стримати блювотні позиви, від яких здригався шлунок.

У серці зароджувався гнів, подібний до живої істоти, що здавлювала їй легені, заважаючи дихати. Жодного слова про Амаю, жодної згадки про страждання дівчинки, про вимушене вигнання дванадцятирічної дитини, яка майже три роки провела за межами рідної домівки. Що вже казати про її душевний біль, розчарування, необхідність нести тягар образ, коли односельчани знущаються з неї на вулицях. Енґрасі помітила, що її руки тремтять, і сховала їх під столом, прикривши подолом спідниці. Треба заспокоїтися. Добре подумати. Вкрай серйозна, вона мовчки дивилася на брата.

— Ти нічого не скажеш? — трохи згодом спитав Хуан.

— Я ще обмірковую твої слова, — якомога спокійніше відказала вона.

Він здавався розчарованим.

— Чесно кажучи, я сподівався, що ти зрадієш. Дивно, що я не бачу радості в твоїх очах. Коли ми розмовляли востаннє, ти була дуже різкою, і я вдячний тобі за це. Я обговорив проблему з Росаріо й бачу ситуацію такою, якою вона є насправді.

— Ти бачиш ситуацію очима Росаріо.

Він провадив далі, немовби не почувши її:

— Я гадав, що ти цього хотіла...

Здивована, Енґрасі мотнула головою.

— Єдине, чого я хочу, — захистити дівчинку.

Хуан звівся на ноги, обійшов стіл і наблизився до сестри. Нахилившись, примирливо поклав руку їй на плече.

— Сестро, я ніколи не зможу віддячити тобі за те, що ти дбала про Амаю, коли Росаріо почувалася зле. Та зараз вона одужала, — оголосив він, підкреслюючи глибоке переконання у своїх словах.

Енґрасі прибрала його руку зі свого плеча й підвелася. Її обличчя опинилося на одному рівні з його обличчям, дуже близько.

— Ні, Хуане. Росаріо не одужала. Росаріо ніколи не одужає.

Те, що сталося потім, не мало би спантеличити її, але вона все одно була вражена. На обличчі Хуана промайнув іронічний вираз, ніби в глибині душі він очікував такої реакції. Чоловік відійшов від сестри, не приховуючи свого незадоволення через втрату часу й зусиль.