Диригент

— Я не здивований! — скрикнув він.

— Що це означає, Хуане? Чому ти не здивований? — ображено спитала вона.

— Росаріо сказала мені, що я почую від тебе такі слова.

Енґрасі заперечно хитнула головою. Її брат був бовдуром. Вона ступила два кроки вперед і знову стала поряд із ним.

— Що саме вона сказала?

— Нічого. — Злякавшись, він ухилився від відповіді.

— Ні-ні. Розповідай. Я хочу знати її думку.

Хуан підняв голову.

— Вона вважає, що ти занадто прив’язалася до дівчинки...

— Занадто? Тобто більше за потрібне? Невже ти справді гадаєш, що можна любити Амаю занадто сильно? — наполегливо допитувалася вона.

— Ти поводишся мов її мати, — повів далі він. — Можливо тому, що не мала власних дітей.

Енґрасі аж рота роззявила від подиву.

— Але ти, здається, забуваєш, що вона не твоя донька.

Енґрасі глипнула на брата так, неначе перед нею був незнайомець.

— Отакої! Вона добре навчила тебе. Ти навіть використовуєш її слова, — зневажливо мовила вона.

— Енґрасі, тобі краще звикнути до цієї думки: її мати хоче, щоб дівчинка повернулася додому. І я теж цього хочу.

Вона розвернулася і зазирнула йому у вічі, розвіюючи всі сумніви щодо її категоричності.

— Ні.

Він кивнув, передбачивши таку відповідь.

— Росаріо казала, що ти відмовишся. Ось чому вона випередила тебе й проконсультувалася з адвокатом. Ти нічого не зможеш вдіяти. Якщо ти пручатимешся, лише змарнуєш час і гроші. Амая — наша донька, і вона повинна жити у своїй домівці.

— Її домівка тут, — парирувала Енґрасі. — Ти, певно, забув, чому вона живе у мене і за яких обставин ти привіз її сюди.

Хуан незворушно відповів, і Енґрасі здалося, що вона побачила Росаріо, яка вимовила ці слова:

— Будь-який суддя зрозуміє, що хвора мати не могла дбати про свою доньку. Ми прийняли болісне для нас рішення задля блага дівчинки.

Ти це знала, адже погодилася, що Амая житиме з тобою, поки Росаріо лікуватиметься.

Обличчя Енґрасі перекосилося від усепоглинальної люті.

— Ні, ти привіз її не тому, що Росаріо була хвора. Тобі було байдуже, що вона вже давно ображала, принижувала й лякала Амаю.

— Росаріо почувалася зле, — повторював він свою мантру.

— А ти, брате, лишався осторонь. Ти нічого не робив, коли твоя дружина змушувала Амаю одягати вбрання покійної дівчинки. Нічого не робив, коли бачив, як вона вставала вночі, підходила до її ліжка й погрожувала їй. Нічого не робив, коли вона підстригла її налисо, обскубавши ножицями все волосся.

— Вона була хвора! — вибухнув він.

Енґрасі стояла на своєму.

— Ти не втручався, бо тобі було зручніше заплющити очі й чекати, аж доки не стало надто пізно. Аж доки вона мало не...

— То був нещасний випадок! — заволав він.

— Ні! Вона зробила це навмисно! — щосили крикнула жінка.

Хуан стулив очі й міцно стиснув губи. Коли він заговорив, його голос пролунав приглушено від розпачу.

— Енґрасі, ти помиляєшся. Я багато думав про це й зрозумів, що то був нещасний випадок.

Енґрасі знову підступила до нього й загрозливо торкнулася пальцем його грудей.

— Ти сказав мені дещо інше тієї ночі, коли привіз Амаю. Ні, Хуане. Про «нещасний випадок» ти розповів людям, які побачили, як ти виходиш із пекарні, несучи на руках непритомну дівчинку, обсипану борошном. Сказав, що вона послизнулася, впала в діжку і вдарилася головою. Тобі довелося вигадати цю нікчемну брехню, і зрештою ти сам повірив у неї.

Після кожного вимовленого слова вона загрозливо постукувала пальцем.

— Коли ти віддав мені дитину, ти сів ось тут, — мовила вона, вказавши на сходи, — і зі сльозами на очах розкрив мені правду. Може, ти забув про ті зізнання, але я — ні.

Він заплакав.

— Я прийняла цю дівчинку і пам’ятаю, якою вона була — пораненою, слабкою, нажаханою... Минуло чимало місяців, перш ніж вона почала спати сама, не прокидаючись посеред ночі зі страшними криками. Можеш і надалі розповідати свої казочки кому завгодно. Тільки не мені.

Хуан зблід. Здавалося, його ось-ось знудить.

— Амая забула про це, — прошепотів він, ковтаючи шмарклі. — Росаріо забула про це. Чому ж ти не забуваєш?

Енґрасі гірко посміхнулася. Безнадійний випадок.

— Я знаю тебе, Хуане. Ти непогана людина, хоч і слабак. Це не злочин, але не дозволяй збити себе з пантелику побрехеньками твоєї дружини, не йди назустріч злу. Добре подумай.

Хуан витер сльози рукавом свого парадного костюма.

— Не хочу продовжувати цю розмову, — мовив він, розвернувшись до дверей.

— Стривай, я хочу віддати тобі дещо, — сказала Енґрасі, смикнувши за тоненький ланцюжок на шиї. Вона нахилилася таким чином, щоб крихітний ключик, що звисав із ланцюжка, торкнувся шухляди. Потім витягла звідти великий конверт і жбурнула на стіл рентгенівський знімок, на якому було чітко видно людський череп — точніше, череп малої дитини.

— Що це? — озирнувшись, спитав він.