Диригент

З шостої години ранку новинні випуски повторювалися кожні п’ятнадцять хвилин — влада використовувала будь-які засоби, щоб попередити населення про те, що Катріна завдасть величезної шкоди всьому узбережжю Мексиканської затоки. Прогнози для Нового Орлеана були не надто обнадійливими, оскільки він розташовувався на два метри нижче рівня моря; на півночі простиралося озеро Пончартрейн, а в центрі протікала повноводна річка Міссісіпі, що нагадувала змію, яка повзе через усе місто. Ці географічні особливості дозволяли визначити, що штормовий приплив буде неминучим. Національний ураганний центр відносив Катріну до п’ятої категорії: вітри розвивають швидкість до двохсот вісімдесяти миль на годину, а пориви сягають трьохсот миль. Новий Орлеан ніколи не витримував натиску урагану п’ятої категорії. Найпотужнішим з-поміж усіх зареєстрованих вважався ураган Бетсі.

Існує поширена думка, нібито міста позбавлені пам’яті, а їхні мешканці швидко забувають про катастрофи, аби жити в швидкому ритмі. Однак згадка про ураган Бетсі пробудила давні страхи, що дрімали в людських душах. Дев’ятого вересня 1965 року Бетсі четвертої категорії зійшла у гирлі річки Міссісіпі й зрівняла із землею всі населені пункти, що зустрілися на її шляху. Потім вона дісталася Нового Орлеана і піднялася річкою, підвищивши рівень води на три метри. Бетсі забрала життя вісімдесяти дев’яти осіб і спричинила стільки збитків, що увійшла в історію як «Бетсі на мільярд доларів».

І лише зараз, коли ЗМІ почали проводити паралелі між Катріною і Бетсі, нова загроза стала реальною. По телебаченню показували зображення Катріни, що рухалася над Мексиканською затокою, зіставляючи їх із чорно-білими кадрами, де були зображені руйнівні наслідки проходження Бетсі.

Рознервована, Амая вимкнула телевізор і вийшла у готельний коридор. Краєчком ока побачила Дюпре, який, знехтувавши ліфтом, спускався сходами. Вона прискорила крок, наздоганяючи його. Агент розмовляв по телефону. Його голос гучно відлунював від стін.

— Гаразд, я вже спускаюсь. Чекайте на мене в машині.

Заінтригована, Амая відступила назад і наблизилася до вікон, які виходили на верхні галереї, де, за словами власниці готелю, полюбляла гуляти наречена-привид. Проскочивши опору над арками, що обрамляли парадні двері, вона обережно визирнула надвір. Унизу стояв автомобіль ФБР, який виділили для їхньої групи. Їй вдалося розгледіти, що за кермом сидів Джейсон Булл. Дюпре влаштувався на сусідньому сидінні. Шарбу ніде не було видно. Вона вирішила припинити стеження і повернутися назад. Їй хотілося їсти.

«WWL веде пряму трансляцію для Нового Орлеана. У зв’язку з наближенням урагану штормову тривогу оголошено на території від Морган-Сіті до кордону з Алабамою і Флоридою».

Новини Національного метеорологічного центру долинали зі старого «Томпсона», що гримів на весь готель. Власниці «Дофіна» витягли радіоприймач із важкої валізи з різним мотлохом, дотримуючись порад рятувальних служб стосовно того, чим варто запасатися у надзвичайній ситуації. Вони поставили його під телевізійним екраном, де показували знайоме зображення урагану, який мчав над Мексиканською затокою. Амая була переконана, що йдеться про давні кадри, що прокручуються у тій самій послідовності. Сестри люб’язно вимкнули звук телевізора, віддавши перевагу безперервним радіоповідомленням.

Проминаючи патіо, Амая відчула м’які теплі пориви вітру, що трохи скуйовдили її зачіску, — здавалося, хтось ніжно подув їй на потилицю. Нахилившись уперед, вона зняла із зап’ястя резинку і зав’язала волосся у хвостик. Аж раптом побачила, що за нею спостерігає усміхнений Білл Шарбу, який стояв біля тонких дверей оранжереї, де подавали сніданок. Чоловік допомагав одній із сестер переносити мішки з піском.

— Добрий день, інспекторко.

— Добрий день, детективе. Що ви тут робите? — спитала вона, злегка розвернувшись до вулиці. Неважко було визначити, що Дюпре лишився наодинці з детективом Буллом. Вона запитала себе, чи знав про це Шарбу.

— Я мав надію, що ви складете мені компанію за сніданком. — Чоловік чарівно усміхнувся, і Амая впевнилася, що він налаштований фліртувати.

Вона кивнула йому й переступила через мішки, не зважаючи на багатозначну усмішку власниці «Дофіна».

Дівчина налила собі кави, поклала на тарілку яєчню і навмисно затрималася біля тостера, сподіваючись, що ось-ось підійде Джонсон або Дюпре. Коли затягувати вже не було сенсу, вона здалася і рушила до столу.

— Ваш напарник не приєднається до нас?

— Ні, він у машині, розмовляє зі своїми дітьми. Він дуже їх любить.

Вона вирішила, що Шарбу вірив у те, що казав.

— Безумовно.

— І свою дружину теж, — усміхаючись, додав він.

Вона промовчала.

— Іноді я думаю, що це добре, — задумливо мовив детектив.

Амая почала жувати другий шматок хліба, налаштована не підтримувати його гру.

— Добре бути одруженим, я хочу сказати. Мати людину, з якою можна розділити своє життя.