Диригент

Я думала, що мені буде легше розмовляти з психологинею. — Вона посміхнулася, даючи зрозуміти, що жартує, хоча наступної миті посерйознішала й повела далі. — Ось що я хочу сказати, Енґрасі: мені було кепсько, і мої тодішні вчинки позбавлені будь-якої логіки... Та все змінилося — зараз я вживаю ліки, які нарешті мені допомагають. — На її губах знову заграла задоволена посмішка. Вона додала конфіденційним тоном: — Не думай, що так було завжди — попервах я не піддавалася. Маю сказати на свій захист, що ці препарати погано впливають на організм. Я почувалася жахливо — сонною, млявою і навіть тупуватою. І це було нестерпно, зовице, ти ж розумієш, що я аж ніяк не дурна. Я панічно боялася, що пігулки знищать мою особистість, а без особистості ми стаємо порожнім місцем.

Енґрасі схрестила руки на грудях, не відриваючи від неї погляду. Вона починала втомлюватися від цієї вистави, але хотіла дізнатися, до чого хилить гостя.

Обличчя Росаріо осяяла щаслива усмішка.

— Все позаду. Лікар Ідальго нарешті прописав мені те, що потрібно. Я добре почуваюсь, Енґрасі. Можна сказати, чудово. Ліки йдуть мені на користь, допомагають ясно мислити: коли я їх вживаю, я контролюю свої дії, проте вони не заважають мені думати, і найважливіше. — вона опустила окуляри на кінчик носа, щоб Енґрасі мала змогу зазирнути їй у вічі, — вони анітрохи не змінюють моєї особистості. Я залишаюсь собою.

Ось де причаївся вовк.

Тепер уже Енґрасі ступила крок уперед і навіть дозволила собі покласти праву руку на передпліччя Росаріо.

— Я дуже рада за тебе, люба зовице, — насмішкувато мовила вона, імітуючи інтонацію своєї родички, — але мені байдуже, чи вживаєш ти ліки, чи зливаєш їх в унітаз. Це нічого не змінює.

Посмішка Росаріо згасла, проте жінка здійняла руку й накрила нею долоню Енґрасі.

— Помиляєшся. Це змінює геть усе. Як я вже казала, мої вчинки були позбавлені логіки й здорового глузду. Хай мої слова не збивають тебе з пантелику. Я завжди знала, що маю робити, але не могла визначити слушну мить. А зараз я щохвилини усвідомлюю, як треба діяти. Ось у чому полягає відмінність. — Вона міцно стиснула долоню Енґрасі, вчепившись в її пальці, мов у гілку дерева. — Від самого дня народження цієї дівчинки я зрозуміла одну річ: ми всі маємо конкретну долю і те, що судилося їй, здійсниться, так само як і те, що судилося мені.

Нажахана, Енґрасі відступила назад і прибрала руку, неначе відчувши фізичний біль від такої підступності.

— Клята божевільна шльондра! — задихаючись, прошепотіла вона.

— Заради бога! Я чекала лайки від будь-кого, крім тебе. Хіба психологиня може таке казати? — сказала Росаріо з удаваним розчаруванням.

Руки Енґрасі тремтіли так сильно, що вона переплела пальці, аби Росаріо цього не помітила.

— Дівчинка не повернеться до твого будинку. Я не віддам вам її.

Я ладна зробити будь-що, а якщо ви хочете звернутися до суду...

Весело всміхнувшись, Росаріо заперечно хитнула головою.

— Ніхто не звертатиметься до суду. Це не влаштовує нас з очевидних причин. — Вона роззирнулася довкола. — Я навіть і думати не хочу про скандал, що зчинився би в селищі. Мені щойно вдалося розкрутити вашу вошиву пекарню. Ні, ніяких судів.

Енґрасі була збентежена.

— Тоді.

Росаріо перейшла на другий бік вулиці й попрямувала вниз схилом. Здавалося, розмову закінчено. Аж раптом вона озирнулася, сяючи посмішкою переможниці.

— Повторюю: зараз я мислю ясно. І щохвилини усвідомлюю, як треба діяти.

Енґрасі нерухомо стояла посеред вулиці, аж доки гостя не зникла з поля зору. Вона раділа, що Росаріо не бачить її, адже ключі двічі випадали з її рук, перш ніж вона примудрилася відімкнути замок. Увійшовши до будинку, Енґрасі зачинила двері й навалилася на них усією вагою, зробивши барикаду з власного тіла. Ніколи в житті вона не відчувала такого переляку.

27. Подряпини

Новий Орлеан, Луїзіана

Вечір неділі, 28 серпня 2005 р.

Дюпре увійшов до конференц-зали в супроводі двох патрульних у формі.

— Джонсоне, Саласар, дозвольте відрекомендувати вам агентів Еліота і Кейза, — мовив він. Чоловіки кивнули. — Вони працюють у поліцейському відділку Ґальвестона. Агенти їхали сюди машиною понад шість годин, аби привезти нам оригінали знімків місця вбивства родини Ендрюсів і фотографії скрипки, відзняті під час її подальшого огляду. — Він високо підняв картонну коробку середнього розміру, щоб усі її побачили.

— Боже милий! — скрикнув Джонсон. — Ви їхали сюди машиною, попри наближення урагану? Комендантська година вже розпочалася.

Патрульні тримали капелюхи в руках. Вони переглянулися, перш ніж відповісти.

— Ми не подумали, що все так серйозно, вирішили, що встигнемо. Капітан Рід сказав, що це важливо.

Джонсон усміхнувся. Бідолаха вибачався так, ніби він докоряв йому.

— Це справді важливо. Просто ми не очікували, що ви приїдете до нас, коли тут бушуватиме ураган.

— Ми дякуємо вам за допомогу, — втрутився Дюпре, — але не можемо відпустити вас назад. Ви маєте залишатися тут, доки все не закінчиться.

Явно задоволені, чоловіки обмінялися поглядом.