Диригент

Амая кивнула, заохочуючи його продовжувати.

— Минулого тижня вчителька написала примітку під одним із виправлених текстів. Я неодноразово читав її коментарі й бачив зразки почерку інших вчителів, однак ця жінка так мене дратувала, що я звернув увагу на те, що вона не повністю промальовує літери «s» та «е», а літери «m» та «n» пише хвостиками догори, а не донизу. Я сам так роблю. Проблема в тому, що подібні звички дорослої людини сприймаються як індивідуальна особливість, а дітей чомусь шпетять. Вона написала щось на кшталт: «Ліам має покращити свій почерк. Мені дуже важко розібрати, що він пише». Я відповів їй, написавши другу примітку дуже чітким почерком: «Вибачте, вчителько, але я не можу розібрати ваш почерк».

Амая від душі посміялася.

— Як вона зреагувала?

— Дуже добре, це неабияк розвеселило її. Ввечері Ліам повернувся зі школи й приніс нове послання: «Туше. Удар зараховано. Але Ліам усе одно має покращити свій почерк».

Амая зосередилася на карлючках, хоча усмішка не сходила з її обличчя.

— Як ви познайомилися з агентом Дюпре? — раптом випалила вона й розвернулася до Булла, щоб побачити вираз його обличчя.

Перші кілька секунд детектив виглядав збентеженим, але він миттєво опанував себе.

— Ви були поряд, коли нас познайомили вчора вранці, — відказав він.

Посміхнувшись, вона цокнула язиком і нахилила голову вбік, відверто демонструючи розчарування.

Пролунав сигнал: на її електронну пошту надійшло повідомлення від Такер. Обіцяна фотографія. Амая позирнула на Булла, і той відразу підвівся.

— Я піду. Вам треба працювати.

— Ви не відповіли мені, — підколола його вона, прикидаючись ображеною.

Щойно файл відкрився, Амая зрозуміла, що мала на увазі Такер, сказавши, що ця світлина навряд чи стане їй у пригоді.

Бред Нельсон був подібний до Мартіна Ленкса за такими параметрами: вік, зріст, тілобудова, колір волосся та очей. Але все його лице було вкрите шрамами. Вона збільшила зображення, щоб роздивитися їх зблизька, хоча знала наперед, що їй не вдасться застосувати програму розпізнавання облич. Пошкодження вогнем. Краї шрамів були товстими й блискучими — вони тягнулися від чола до підборіддя, найбільше зачепивши ніс і ліву вилицю. Судячи з усього, Нельсону зробили кілька операцій з пересадки шкіри. Шви, вочевидь, змінили лінію росту волосся. Відмітини виглядали чіткими й добре окресленими. Рожевий колір — ознака свіжих рубців — був відсутній. Безперечно, йшлося про давні травми. На знімку Бред Нельсон позував із групою товаришів. Окуляри з тонкою оправою були майже непомітними. Він усміхався. Виличний м’яз був почасти зруйнований, а маленькі зморшки довкола очей заважали визначити, чи була ця усмішка щирою. Щока виявилася не менш пошкодженою, і м’язи теж постраждали. Перенапружена тканина шрамів біля рота зсувала шкіру вправо, внаслідок чого усмішка виходила кривою. Однак поза Нельсона була гордовитою і безтурботною, типовою для людини, яка почувається комфортно в колективі й підтримує добрі стосунки з колегами.

Амая відкрила інші файли, надіслані Такер та Емерсоном. Вони не знайшли сімейного портрета Нельсонів. Фотографії хлопчиків, напевно, було взято зі шкільних архівів, а фотографію дружини — з водійського посвідчення. Попри це, не підлягало сумніву, що на документі зображена вродлива брюнетка з великими очима. Нафарбоване обличчя, злегка завиті локони. Вона усміхалася і дивилася прямо в об’єктив. Якщо ця жінка позувала так розкуто для офіційної фотографії, вона, радше за все, поводилася так і в повсякденному житті. Її звали Сара. Повна протилежність дружини Мартіна Ленкса. Обоє синів були схожі на неї. Ділан і Джексон. Дуже гарні. Темне волосся, виразні очі. Старший усміхався, а середній мав серйозний вигляд. Натомість донька відрізнялася від них. Її звали Ізабелла. Волосся було каштановим із рудуватим відтінком і дещо хвилястим, як у Нельсона. Амая запитала себе, чи успадкувала дівчинка риси батька або іншого родича. Скопіювавши зображення, вона знову відкрила файл із сімейним портретом Ленксів, хоча знала, що програма не дає змоги простежити схожість із представниками другого покоління. Сини Ленкса мали каштанове волосся — точнісінько таке, як у матері, а їхня сестра — буйні руді кучері ірландської принцеси. Вона зіставила обличчя дівчат. Кучерики Ізабелли були не такими тугими й значно менш яскравими, ніж вогняна шевелюра доньки Ленкса. Та загалом ішлося про підлітків із різних епох, між якими було стільки ж розбіжностей, скільки й подібностей. Усі ці порівняння не мали сенсу.

Амая перевела погляд на світлину Бреда Нельсона й поклала її біля портрета Мартіна Ленкса, запитуючи себе, чи був би здатен цей чоловік спотворити себе, щоб уникнути покарання за вбивство власної родини. Вона вирішила, що так. Ленкс мав високу самооцінку, що ніяк не залежала від його зовнішнього вигляду. Він вважав своєю перевагою моральні переконання, завдяки яким досягав досконалості. Така банальність, як зовнішність, не могла зруйнувати цей непохитний ідеал.