Диригент

— Ваша правда, — мовила вона. — Подібні мотиви видаються дивними, тому що жертви не роблять нічого поганого й осудливого. Такий тип убивці описаний у всіх підручниках із психології, і всі експерти погоджуються з тим, що причини, які підштовхнули Ленкса до злочину, — банальне самовиправдання, обґрунтування потреби покінчити з життям, яке його не влаштовувало: він почувався невдахою, йому не подобалося, що реальність відрізняється від його фантазій. І він вигадав привід викинути все на смітник — саме так поводяться психопати, бажаючи покласти чомусь край.

— Ось чому ми вважаємо, що Ленкс почав нове життя, — погодився Джонсон. — Можливо, якийсь час це життя відповідало ідеалу, створеному його уявою, проте віднедавна щось пішло не так.

Амая зітхнула.

— Не підлягає сумніву, що мотиви, які підштовхують психопатів до вчинення вбивства, не мають бути логічними або серйозними. Достатньо, аби щось їх дратувало. Завважте, що чоловік такого штибу, як Ленкс, є єдиним головним актором і творцем своєї вистави: якщо хтось із учасників йому не подобається, він ліквідує його й замінює іншим, переймаючись не більше, ніж видатний режисер, який звільняє другорядного актора за те, що той не вивчив тексту.

Шарбу дивився на неї великими, мов блюдця, очима.

— Ви дуже розумна, Саласар, і ваш розум мене збуджує. Забудьте про останню деталь, — сказав він і здійняв обидві руки, немовби стримуючи її обурення. — Я щиро вражений вашим інтелектом. Це робить вас дуже сексуальною.

Збентежена таким зізнанням, Амая покосилася на чоловіка, не знаючи, чи варто їй ображатися. Вона чудово вивчила метод Шарбу і втомилася від нього. За неї вирішив Джонсон:

— А як же я, детективе Шарбу? Мій розум вас не збуджує? Другу половину звіту Саласар написав я.

Шарбу підняв долоні, стенув плечима й, усміхаючись, заперечно хитнув головою. Вона теж усміхнулась, хоча постаралася це приховати.

Надворі посилювався буревій. Щоразу, як хтось відчиняв двері, що вели до сходів, вітер проникав у щілини старих вікон і завивав, наче жива істота, якийсь розгніваний звір. Агенти мимоволі глянули на двері, а потім покосилися на вікно, що помітно тремтіло під обгортальним папером.

— Відпочиньте, Саласар, — мовив Джонсон, підхопивши ще один бутерброд із таці й простягнувши його дівчині. — Поїжте чогось і спробуйте трохи поспати.

— Я не хочу спати, тим паче що цей шум навряд чи дав би мені змогу заснути.

— Ви б здивувалися, якби дізналися, за яких умов здатні заснути люди. Раніше вам вдалося покуняти в машині, — з усмішкою сказав Джонсон.

Шарбу кивнув.

— Точно, я був свідком цього. Якщо ж ви не можете спати, принаймні розслабтеся.

Зрештою Амая здалася. Вона зняла пластикову обгортку з бутерброда й вмостилася на своїй розкладачці, притулившись спиною до стіни.

— Може, вимкнути світло? — спитав Шарбу.

Перш ніж вона встигла відповісти, у всій будівлі запала темрява. Стало тихо, і навіть телефони аварійної служби замовкли. За вікном люто ревів ураган, і від цього страшного гуркоту здригалися шибки.

— Бачу, що в Новому Орлеані полюбляють крайнощі, — пожартував Джонсон. — Якщо вже вимикають світло, то конкретно.

Місячний промінь окреслив профіль Амаї, яка підійшла до вікна.

— Електроенергія зникла скрізь, — зауважила вона, визирнувши надвір. — Світла немає у всьому районі, принаймні в тій частині, яку видно звідси.

— Заспокойтесь, дуже скоро ввімкнеться аварійний генератор! — вигукнув хтось із коридору.

Амая Саласар не любила темряви. Вона не знала, чи колись відчувала спокій при вимкненому світлі. Якщо й так, вона цього не пригадувала. Відтоді як дівчина пам’ятала себе, вона завжди ставила лампу біля ліжка — світло мало бути тьмяним, аби дати їй змогу заснути, але достатньо яскравим, аби, розплющивши очі, вона могла розгледіти місце свого перебування, впевнитися, що там безпечно, що ніхто не схилиться над ліжком, погрожуючи з’їсти її душу. Часом це бувало складно, особливо тоді, коли Амая вирушала у відрядження і мала спати в готелі або гостювала у знайомих. Однак вона вдавалася до різноманітних хитрощів — ховала лампочки в шафі; лишала напіввідчиненими двері ванної кімнати; не опускала жалюзі на вікнах, що виходили на вулицю, внаслідок чого в спальню проникало світло ліхтарів; будувала «піраміду» з книг, невеличких предметів, шаликів, хусток або власної валізи, а потім використовувала її як екран, що встановлювався перед яскравою лампочкою, стратегічно розташованою на підлозі, — таким чином досягався необхідний рівень світла, що дозволяв спати й водночас бачити все, що відбувалося довкола. Вона рідко ділила ліжко з кимось, але про всяк випадок вигадала пояснення, яке, хоч і не відповідало дійсності, було найближчим до істини. Мовляв, її лякали кошмари; жахіття, породжені тим, що їй доводилося бачити на роботі. Та ніхто з її коханців ніколи не цікавився, чому вона це робить. Амая запитувала себе, що б вони сказали, якби вона зізналася, що не вимикає світла, бо боїться, що її з’їсть привид із минулого.