Диригент

— Так, Дюпре — серйозна людина, але слід визнати, що він виявляє надмірну стриманість відтоді, як ми прилетіли до Нового Орлеана.

Амая звернулася до Шарбу, чиє обличчя розчинялося в пітьмі.

— А як щодо вас, Білле? Ви нічого не знаєте про секрети вашого напарника? Може, у мене склалося хибне враження, але, коли їх відрекомендували одного одному у відділку, мені здалося, що вони вже знайомі.

— Облишмо, інспекторко, у вас нічого не вийде, — засміявся Шарбу. — Я знаю, що таке відданість.

— Я думала, що відданість передбачає щирість. Невже вас не бентежить, що напарник щось приховує від вас? — наполягала вона.

— Інспекторко, ми — Білл і Булл, а не Том і Джеррі. Бути відданим не означає розповідати геть усе. Достатньо розповідати те, що потрібно.

Амая обдарувала його усмішкою, яку ні за що не дозволила би собі, якби їх не огортала темрява.

29. Нянька. Maudit[6]

Стадіон «Superdome» в Новому Орлеані

Понеділок, третя година ранку, 29 серпня 2005 р.

Нянька заснула попри те, що забула вдома снодійне, без якого, за її словами, ніколи не змогла би обійтися. Вона прокинулася від тихого гомону десяти тисяч осіб, які зітхали або шепотілися (а може, робили і те, і те); від стогонів вітру, чий невпинний плач ширився під дахом стадіону. Жінка підняла погляд. Музика, що весь вечір безперервно лунала з гучномовця, стихла, а сліпуче світло прожекторів потьмяніло. Діти, які гасали майданчиком упродовж перших годин, нарешті заспокоїлися. Геть виснажені, вони заснули в обіймах батьків або розпростерлися на землі, притулившись одне до одного, наче кошенята. Нянька відчула гострий біль у нижній частині живота. Необхідно помочитися. Вона навідалася до вбиральні у себе вдома, але, потрапивши на стадіон, не наважилася нікуди йти, побоюючись, що хтось займе її місце. Вони обрали два бокові сидіння біля коридору. Боббі поставив інвалідний візок Селети впритул до свого стільця, звільнивши прохід для людей, що прибували нестримним потоком до оголошення комендантської години. Час від часу під’їжджали патрульні автомобілі, що підвозили жебраків і безхатченків, які відмовлялися шукати прихисток деінде. О восьмій вечора всім евакуйованим роздали сандвічі й пляшки з водою; о пів на одинадцяту їх пригостили солодкими кренделями й пакетиками соку. Боббі мав при собі наплічник із водою та бутербродами, але вирішив почати з харчів, подарованих міською владою.

— Няню, ми не знаємо, скільки часу перебуватимемо тут, не знаємо, о котрій годині повернемося додому. Краще з’їсти цей пайок зараз, а наші бутерброди залишити на потім.

Було жарко, тож вона випила одну пляшку води й пів пляшки соку, і її сечовий міхур більше не витримував. Нянька підвелася, обережно спираючись на палицю. Вона довго сиділа й очікувала, що нерухомі стегнові суглоби заскрегочуть, але натомість захрустіли коліна. Селета спала, схиливши голову на груди. Попри постійний шум вітру і людське шушукання, можна було розчути її важке дихання. Боббі розтягнувся всім тілом, опустив сідниці на самісінький край сидіння і дрімав, притискаючи наплічник до грудей схрещеними руками; капюшон толстовки прикривав половину його обличчя. Нянька спробувала тихенько переступити через ноги хлопця, щоб не розбудити його, але трохи втратила рівновагу, і Боббі розплющив очі.

— Няню, куди ти йдеш? Не можна відходити звідси.

Чоловік, який сидів у задньому ряду, витріщився на неї. Його троє дітей займали два стільці, а четверта дитина заснула у нього на руках. Нянька відчула, як запалали її щоки. Попри біль у нирках, вона нахилилася і прошепотіла Боббі на вухо:

— Любий, мені треба до вбиральні.

Стривожений, Боббі випростався, позираючи то на сплячу матір, то на освітлені двері.

— О боже! Няню, що ж мені робити? Я не можу лишити Селету на самоті, а якщо я візьму її з собою, у нас заберуть це місце і ми опинимося в кінці коридору. Інший варіант — витягти маму з інвалідного візка, а це неможливо.

— Звісно, це неможливо. Не хвилюйся, мій милий хлопчику, я впораюся сама.

— Ти певна?

Нянька кивнула й знову нахилилася до нього.

— Мені цікаво, як ти вирішив цю проблему для Селети.

Боббі усміхнувся.

— Я підклав їй два памперси. — Він стурбовано глянув на матір. — Сподіваюсь, цього буде достатньо.

— Може, я позичу один для себе, — посміхнулася Нянька, прямуючи до коридору.

То був її нещасливий день. Вона прочитала на вказівнику, що найближча вбиральня розташована метрів за п’ятдесят. Людей було мало, більшість обрала сумнівний комфорт сидіння на сходинках. На відміну від внутрішніх приміщень стадіону, де панувала страшенна задуха, тут було прохолодно, і з кількох відчинених дверей дув потужний протяг, чиєї сили виявилося недостатньо, щоб розвіяти різкий запах сечі та інші неприємні явища поблизу чоловічого туалету, де зібралася черга. Нянька подякувала Богу, коли підійшла до жіночої вбиральні й виявила, що ніхто не чекає біля дверей. Не встигла вона увійти, як назустріч вискочила жінка й мало не збила її з ніг.