Диригент

Хтось відчинив двері в кінці коридору, і до неї долинуло оглушливе дзеленчання десятків телефонів, які дзвеніли одночасно. Втім, шум стих, щойно двері затріснулися. Дівчина зауважила, що за останню годину кількість дзвінків помітно збільшилася. Попри те що Амая щойно дивилася на годинник, вона знову покосилася на циферблат і розвернулася до вікна. Треба було зосередитися, проте, як би вона не старалася впорядкувати всі дати й отриману за день інформацію, у голові все плуталося і безглуздо повторювалося, вказуючи на те, що її ось-ось зморить сон. Вона спробувала зосередитися, рішуче налаштована опиратися. Їй навіть не спало на думку заснути: такий спосіб ніколи не спрацьовував. Для неї засинання не було ні свідомим рішенням, ні добровільним бажанням. Сон атакував її, мов грабіжник, що крав її свідомість, і вона не здавалася без боротьби. Так було завжди, оскільки йшлося про сон засудженої людини, яка щоночі чекала, коли кат схилиться над нею і скаже, що час її смерті настав.

Зрештою це сталося...

Вона дуже втомилася, але знає, що спати не можна, тож змушує себе розплющити очі й опускає ноги, відчуваючи голими п’ятками тепло навощеного дерева. Вона дивиться на свої маленькі бліді стопи, що пересуваються темною підлогою, аж доки не зупиняються біля ліжок її сестер. Рос лежить із заплющеними очима й начебто спить; довге й темне, як у Флори, волосся заплетене в косу, що спочиває на подушці, наче відданий песик. Флора читає під світлом бронзової люстри з підставкою у вигляді німфи. Інтуїтивно здогадавшись про присутність молодшої сестри, вона неохоче відкладає книгу.

— Ти знову тут? Що трапилося сьогодні?

Налякана Амая глибоко вдихає повітря, перш ніж відповісти:

— Мені страшно, Флоро. Дозволь мені спати з тобою.

— Ні, не дозволю, я вже казала тобі. Краще повертайся до ліжка, поки господиня не дізналася.

Рос розплющує очі й випростовується, спираючись на лікті. Вона все чула, але про всяк випадок перепитує. Така вже її звичка.

— Амає, що сталося? Чому ти не спиш? — Сестра терпляче дивиться на неї.

— Рос, мені дуже страшно. Дозволь мені спати з тобою. — Амая відчуває, як тремтить її голос. Вона ладна заплакати й з останніх сил стримує сльози. Флора сміється з неї, коли вона плаче.

— Амає, тобі немає чого боятися. — Рос завжди розмовляє з нею наче з маленькою дівчинкою — повільно, лагідним голосом. — Флора спить біля дверей, а я — неподалік від неї. Ми захистимо тебе від будь-якого чудовиська, привида чи вампіра.

— Ні, вночі я нікого не захищаю, я просто сплю, — уїдливо заперечує Флора. — І ви теж мали би засинати. Я вимкну світло.

«Ні, ні, ні, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла».

Амая дуже втомилася, вона розуміє, що все пропало. Хоча в кімнаті тепло, дівчинка починає трястися, її очі заплющуються самі собою. Вона намагається не стулити їх, і від цих відчайдушних спроб ллються перші сльози. Потім все відбувається простіше: страх, благання і печаль виплескуються бурхливим потоком, що струмить її щоками.

— Будь ласка, — ридаючи, молить Амая. Вона геть виснажена, і ці слова важко розібрати.

Зворушена її плачем, Рос нахиляє голову вбік, а потім піднімає ковдри й посувається, звільняючи для неї місце.

— Гаразд, ходи сюди.

Амая влаштовується поряд із сестрою і згортається в клубок. Здалеку доноситься голос Рос:

— Але ти маєш повернутися до свого ліжка, перш ніж господиня прийде будити нас уранці. Вона розсердиться, якщо побачить тебе тут. Амає, ти чуєш мене?

Та Амая не чує її. Вона міцно спить, почуваючись у безпеці.

Аж раптом лунає дзвін. Дін-дін-дон.

Дівчинка розплющує очі лише для того, щоб пересвідчитися, що довкола панує тиша і цей потужний дзвін їй наснився. Проте звук розрізняється дуже чітко. Дін-дін-дон. Вона сідає на ліжку і дивиться на сестер, здивована, що вони не сполошилися. Прислухавшись, вона розуміє, що, окрім гудіння дзвонів, можна розчути несамовитий шум, подібний до свисту вітру або потріскування вогню. Її увагу привертає якийсь порух. Розвернувшись до дверей, Амая помічає блискучий шовковий халат — її мати виходить у коридор. Дівчинка встає з ліжка й відчуває, що ногам холодно, тепло підлоги безслідно зникло: будинок неначе заледенів. Визирнувши за двері, вона дивиться на бурштинове світло, що пробивається з вітальні й осяює половину коридору. Їй вдається розгледіти матір, яка стоїть спиною до неї. Поли халата розвіваються, мов шлейф. Дін-дін-дон. Амая остаточно переконується, що це сновидіння. Такий громовий передзвін мав би розбудити весь дім, усе Елісондо.