«
Джон у падолі випробувань, і результати не дуже добрі. Але він не може бути єдиним, кого випробовують. Мабуть, є люди, які пройшли цей паділ і вийшли на тому боці, і, мабуть, є й ті, хто цілком ухилився від випробувань. Він теж, захотівши, міг би ухилитися від них. Наприклад, утекти назад до Кейптауна і ніколи не повертатися. Але невже це те, що він хоче робити? Безперечно, ні, поки що ні.
А що як він лишиться, але не пройде випробування, ганебно провалить його? Що як, сам у своїй кімнаті, він заплаче і не зможе зупинитися? Що як одного ранку він з’ясує, що йому бракує духу підвестися, і що набагато легше провалятися цілий день у ліжку — цей день і наступний, а далі ще один, і то в дедалі брудніших простирадлах? Що трапляється з такими людьми — людьми, які не витримують випробувань і ламаються?
Він знає відповідь. Їх спроваджують куди-небудь, де про них дбатимуть: до якоїсь лікарні, будинку, закладу. Ну а його просто відправлять назад до Південної Африки. Англійці мають досить своїх, щоб дбати про них, досить людей, які не витримують випробувань. З якої речі вони мають дбати ще й про чужинців?
Джон тиняється під одними дверима на Ґрік-стріт у Сохо. «
Джон вагається, відступає.
На вулиці повз нього проходить чоловік у темному костюмі, що, здається, впізнає його, здається, от-от зупиниться й заговорить. Це один зі старших програмістів із компанії «ІВМ», Джон не дуже часто спілкувався з ним, але завжди вважав, що той прихильний до нього. Чоловік завагався, а потім, збентежено кивнувши головою, заквапився далі.
«Так от що ви робите в ці дні — насолоджуєтесь?» — запитав би, напевне, той чоловік, приязно всміхаючись. Як він відповів би йому? Що не можна завжди працювати, життя коротке, і слід насолоджуватись, тільки-но трапляється нагода? Який жарт, а водночас який скандал! Суворе, вбоге життя, яке вели його предки, пріючи в чорному вбранні серед спеки і пороху пустелі Кару, дало ось який результат: молодик тиняється по чужому місту, проїдає свої заощадження, ходить до блудниць і вдає, ніби він митець! Як він міг так легко зрадити предків, а потім сподіватися, ніби йому пощастить уникнути їхніх мстивих примар? Не така в тих людей була натура, щоб веселитись і насолоджуватись, і в нього натура не така. Він їхній нащадок, приречений від народження бути похмурим і страждати. Адже як інакше народжується поезія, як не зі страждань, наче кров, вичавлена з каменю?
Південна Африка — рана в його душі. Скільки ще треба чекати, поки рана припинить кривавити? Скільки ще треба скреготати зубами й терпіти, поки він матиме змогу сказати: «Колись я жив у Південній Африці, а тепер живу в Англії»?