Дитинство. Молодість. Літня пора

«Вибачте»: слово важко злітає з його вуст, наче камінь. Чи справді єдине слово без ніяких пояснювальних додатків можна вважати за мову? Чи оте його зіткнення з літнім чоловіком — приклад людського контакту, чи, може, його краще охарактеризувати як просту соціальну взаємодію, на кшталт дотику антенами в мурах? Для старого це, безперечно, ніщо. Старий цілісінький день стоїть там із пакою газет, щось сердито бурмоче собі під ніс і завжди чекає нагоди нагримати на якогось перехожого. Натомість у його випадку це єдине слово зберігатиметься кілька тижнів, а то й до кінця його життя. Зіткнутися з людиною, сказати «Вибачте!», почути образу — це хитрощі, дешевий спосіб примусити до розмови. Спосіб одурити самотність.

Джон у падолі випробувань, і результати не дуже добрі. Але він не може бути єдиним, кого випробовують. Мабуть, є люди, які пройшли цей паділ і вийшли на тому боці, і, мабуть, є й ті, хто цілком ухилився від випробувань. Він теж, захотівши, міг би ухилитися від них. Наприклад, утекти назад до Кейптауна і ніколи не повертатися. Але невже це те, що він хоче робити? Безперечно, ні, поки що ні.

А що як він лишиться, але не пройде випробування, ганебно провалить його? Що як, сам у своїй кімнаті, він заплаче і не зможе зупинитися? Що як одного ранку він з’ясує, що йому бракує духу підвестися, і що набагато легше провалятися цілий день у ліжку — цей день і наступний, а далі ще один, і то в дедалі брудніших простирадлах? Що трапляється з такими людьми — людьми, які не витримують випробувань і ламаються?

Він знає відповідь. Їх спроваджують куди-небудь, де про них дбатимуть: до якоїсь лікарні, будинку, закладу. Ну а його просто відправлять назад до Південної Африки. Англійці мають досить своїх, щоб дбати про них, досить людей, які не витримують випробувань. З якої речі вони мають дбати ще й про чужинців?

Джон тиняється під одними дверима на Ґрік-стріт у Сохо. «Jackie — Model» — повідомляє табличка над дзвінком. Він потребує людських стосунків, а що може бути більш людським, ніж статеві стосунки? Митці вчащали до повій із прадавніх часів і не стали від цього анітрохи гіршими, він знає про це з книжок. Насправді митці і повії перебувають на одному боці соціального фронту. Але «Jackie — Model

»: цікаво, чи моделі в цій країні завжди повії, а чи в бізнесі продажу свого тіла існують градації — градації, про які йому ніхто не казав? Може, модель із Ґрік-стріт догоджає якимсь особливим, спеціалізованим уподобанням, скажімо, жінка позує гола під світлом, а чоловіки в плащах стоять навколо в затінку й пожадливо прикипіли до неї хтивими очима? Коли він подзвонить, то чи будуть якісь розпитування і з’ясування, перше ніж його остаточно впустять? А що, як сама та Джекі — стара, гладка чи бридка? А як щодо етикету? Чи котрусь таку, як Джекі, навідують без попереджень, а чи сподіваються, що буде телефонний дзвінок заздалегідь, і призначать зустріч? І скільки платять за це? Чи існують якісь розцінки, що їх знає кожен чоловік у Лондоні, кожен, крім нього? А що як там одразу побачать, що він надміру зголоднілий селюк і йолоп?

Джон вагається, відступає.

На вулиці повз нього проходить чоловік у темному костюмі, що, здається, впізнає його, здається, от-от зупиниться й заговорить. Це один зі старших програмістів із компанії «ІВМ», Джон не дуже часто спілкувався з ним, але завжди вважав, що той прихильний до нього. Чоловік завагався, а потім, збентежено кивнувши головою, заквапився далі.

«Так от що ви робите в ці дні — насолоджуєтесь?» — запитав би, напевне, той чоловік, приязно всміхаючись. Як він відповів би йому? Що не можна завжди працювати, життя коротке, і слід насолоджуватись, тільки-но трапляється нагода? Який жарт, а водночас який скандал! Суворе, вбоге життя, яке вели його предки, пріючи в чорному вбранні серед спеки і пороху пустелі Кару, дало ось який результат: молодик тиняється по чужому місту, проїдає свої заощадження, ходить до блудниць і вдає, ніби він митець! Як він міг так легко зрадити предків, а потім сподіватися, ніби йому пощастить уникнути їхніх мстивих примар? Не така в тих людей була натура, щоб веселитись і насолоджуватись, і в нього натура не така. Він їхній нащадок, приречений від народження бути похмурим і страждати. Адже як інакше народжується поезія, як не зі страждань, наче кров, вичавлена з каменю?

Південна Африка — рана в його душі. Скільки ще треба чекати, поки рана припинить кривавити? Скільки ще треба скреготати зубами й терпіти, поки він матиме змогу сказати: «Колись я жив у Південній Африці, а тепер живу в Англії»?