Дитинство. Молодість. Літня пора

Поки він розпаковував речі, дівчинка, його нова підопічна, стояла в дверях кімнати і приглядалася до кожного його руху. Досі він ще ніколи не доглядав дитини. Чи має він, оскільки в певному розумінні ще юний, якийсь природний зв’язок із дітьми? Повільно, впевнено, прибравши найзаспокійливішу усмішку, він зачиняє перед нею двері. За мить дівчинка розчахує їх і повагом далі вивчає його. «Це мій дім, — здається, каже вона, — що ти робиш у моєму домі?»

Звати її Фіона. Їй п’ять років. Трохи згодом він намагається заприязнитися з нею. У вітальні, де грається дівчинка, стає навколішки і гладить кота, величезного, млявого кастрованого самця. Кіт терпить, як його гладять, бо терпить, як виявилося згодом, будь-які знаки уваги.

— Може, котик хоче молока? — запитує він. — Може, дати котику трохи молока?

Дівчинка не ворушиться, немов і не чує його.

Джон іде до холодильника, наливає молока в котячу миску і ставить перед котом. Кіт форкнув на холодне молоко, але не п’є.

Дівчинка обв’язує мотузочком ляльок, потім напихає їх у мішок для брудної білизни, згодом виймає. Якщо це гра, він не може здогадатися про її значення.

— Як звуть твоїх ляльок? — запитує він.

Дівчинка не відповідає.

— А як звати оту бридку ляльку? Бридуля?

— Ця лялька не бридка.

Джон капітулює:

— А тепер я повинен працювати, — каже він і виходить.

Няньку йому сказали називати Теодорою. Сама Теодора ще не розкрила, як називатиме його; безперечно, не паном. Вона займає кімнату в кінці коридора, поряд із кімнатою дівчинки. Зрозуміло, що ті дві кімнати і пральня — її провінція. Вітальня — нейтральна територія.

Теодорі, як припускає Джон, років сорок із гаком. Вона служить родині Меррінґтонів ще з часів їхнього останнього перебування в Малаві. Запальний колишній чоловік — антрополог; Меррінґтони здійснювали в Теодориній країні наукові дослідження: записували музику різних племен і збирали музичні інструменти. Теодора невдовзі стала, за словами місіс Меррінґтон, «не просто хатньою помічницею, а другом». Її привезли до Лондона, бо малá дуже прив’язалася до неї. Щомісяця Теодора посилає додому свою платню, яка дає змогу годувати, одягати і вчити в школі її рідних дітей.

А тепер зненацька якогось незнайомця, наполовину молодшого за той африканський скарб, приставили дбати про належну їй царину. Своєю поведінкою і мовчанням Теодора дає зрозуміти Джонові, що невдоволена його присутністю.

Він не звинувачує її. Питання полягає лише в тому, чи не криється за її невдоволенням чогось більшого за уражену гордість. Вона, певне, знає, що він не англієць. Може, вона невдоволена ним як південноафриканцем, білим, африканером? Вона повинна знати, які ті африканери. Адже африканери — череваті, червононосі чоловіки в шортах та капелюхах і оцупкуваті жінки в безформних сукнях — є в усій Африці: в Родезії, Анголі, Кенії і, безперечно, в Малаві. Чи можна зробити що-небудь, щоб дати їй зрозуміти, що він не один з них, що він покинув Південну Африку, вирішив навіки лишити Південну Африку в минулому? «Африка належить вам, тож вам і робити з нею все, що хочете», — якби він сказав їй оці слова, без ніякої причини, просто за кухонним столом, чи змінила вона б свою думку про нього?

Африка ваша. Те, що видавалося цілком природним, коли він ще називав той континент своїм домом, із європейської перспективи видавалося дедалі абсурднішим: жменька голландців висадилася на берег на пляжі у Вудстоку й заявила про свою власність на іноземну територію, якої раніше вони ніколи не бачили; їхні нащадки нині вважають цю територію за свою за правом народження. Подвійна абсурдність з огляду на те, що перші колоністи не зрозуміли даних їм наказів або вирішили не розуміти їх. Їм звеліли скопати город і вирощувати шпинат та цибулю для Ост-Індійського флоту. Два акри, три акри, щонайбільше п’ять акрів — ось усе, що було потрібне. Ніхто й на думці не мав, що вони повинні вкрасти найкращу частину Африки. Якби колоністи лише виконували накази, його б тут не було, так само, як і Теодори. Теодора щасливо товкла б просо під малавськими небесами, а ким був би він?.. Сидів би за столом у кабінеті в дощовому Роттердамі й додавав би цифри в журналі.

Теодора — гладка жінка, гладка в кожній деталі — від пухких щік до роздутих кісточок на ногах. Ходячи, вона хитається з боку в бік, сапаючи від напруги. Вдома ходить у капцях, а коли вранці веде дитину до садка, запихає ноги в тенісні туфлі, вдягає довгий чорний плащ і плетений капелюшок. Вона працює шість днів на тиждень. По неділях ходить до церкви, а загалом відпочиває вдома. Ніколи не підступає до телефону, здається, не має ніякого кола приятелів. Що вона робить, коли сидить сама вдома, Джон не здогадується. Він не наважується зайти до її кімнати або до дитячої навіть тоді, коли їх немає вдома, і сподівається, що вони в обмін за це не заглядатимуть до його кімнати.