Дитинство. Молодість. Літня пора

Приглушивши голос, Джон телефонує до готелю в Ерлз-Корті й просить на розмову свою кузину. Вона поїхала, кажуть у готелі, вона та її подруга. Джон кладе трубку й відчуває полегкість. Дівчата вже на безпечній далекій відстані, немає потреби бачити їх знову.

Лишилося тільки питання, що робити з цим епізодом, як припасувати його до історії свого життя, яку він розповідав собі. Він поводився ганебно, тут немає сумніву, поводився, як хам. Це слово, може, й старомодне, зате точне. Він заслуговує, щоб йому дали ляпас по обличчю, навіть плюнули йому в обличчя. Оскільки немає нікого, хто б міг йому дати ляпас, він, безперечно, повинен докоряти собі. Agenbyte of inwit

, «докори сумління», як пише в «Улісі» Джойс середньоанглійською мовою. Тож нехай це буде його домовленість із богами: він каратиме сам себе і сподіватиметься взамін, що розповідь про його хамську поведінку не матиме розголосу.

А втім, яке це, зрештою, має значення, якщо й буде розголос? Він належить до двох світів, герметично ізольованих один від одного. У світі Південної Африки він не більше, ніж примара, пасмо диму, яке розпливається, а невдовзі зникне остаточно. Ну а в Лондоні він однаково, що невідомий. Він уже почав шукати собі нову квартиру. Знайшовши кімнату, він розірве зв’язки з Теодорою та родиною Меррінґтонів і зникне в морі анонімності.

Але в цій мерзенній події є щось більше, ніж просто ганьба, пов’язана з нею. Він приїхав до Лондона робити те, що було неможливим у Південній Африці: досліджувати глибини. Годі стати митцем, не опустившись до глибин. А які, власне, ті глибини? Він думав, що глибини — це блукання по крижаних вулицях, коли серце німіє від самотності. А можливо, справжні глибини інші й постають у несподіваній формі, наприклад, у спалаху огиди до дівчини на сірому світанку. Можливо, глибини, в які він хотів зануритися, були в ньому всякчас, замкнені в його грудях: глибини холодності, черствості, хамства. Чи справді потурання своїм схильностям, своїм порокам, а потім докори собі, як-от тепер, допомагають сформуватися митцю? Тієї миті Джон не бачив такого зв’язку.

Принаймні цей епізод закритий, відкинутий, відданий минулому, запечатаний у пам’яті. Але це неправда, не зовсім правда. Прийшов лист зі штемпелем Люцерна. Навіть не замислившись, Джон відкрив його й почав читати. Лист написано африкаансом. «Дорогий Джоне, думаю, я повинна сповістити тобі, що зі мною все гаразд. Із Маріанною теж усе добре. Спершу вона не розуміла, чому ти не дзвониш, але потім повеселішала, і ми добре провели час. Вона не хотіла писати, але я подумала, що однаково напишу тобі і скажу: сподіваюся, ти не ставишся отак до всіх своїх дівчат, навіть тут, у Лондоні. Маріанна — особлива людина, вона не заслуговує на таке ставлення. Ти повинен двічі подумати про життя, яке ти ведеш. Твоя кузина Ільзе».

«Навіть у Лондоні

». Що вона мала на увазі? Що навіть за лондонськими нормами він поводився ганебно? Що Ільзе та її подруга, щойно прибувши з пустель Оранжевої Вільної Держави, знають про Лондон і його норми? «Лондон псує людей, — хочеться сказати йому. — Якби ви пожили тут трохи, замість бігти до коров’ячих дзвіночків і лук, ви, може, й самі пересвідчилися б

». Але насправді Джон не вірить, що тут винен Лондон. Він читав Генрі Джеймса. Він знає, як легко бути поганим, знає, що треба тільки розслабитись — і миттю постане все лихе.

Найприкрішими місцями листа є його початок і кінець. «Beste John» — так звертаються не до члена родини, а до незнайомця. І «Твоя кузина Ільзе» — хто б міг сподіватися, що дівчина з ферми здатна на такий промовистий удар!

Багато днів і тижнів сестрин лист, навіть коли він зіжмакав його і викинув, не давав йому спокою, але не через слова, справді написані на сторінці, бо невдовзі він спромігся витерти їх у своїй голові, а через спогад про мить, коли, незважаючи на помічену швейцарську марку і круглий дитячий почерк, він розрізав конверт і прочитав. Який йолоп! Чого він сподівався — пеану подяк?