Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон не любить поганих новин. Надто не любить поганих новин про себе. «Я досить суворий до себе, — запевняє він собі, — мені не потрібна допомога інших

». Це витончені хитрощі, до яких він удається раз по раз, коли хоче закрити вуха до критики. Він дізнався про їхню корисність, коли Жаклін із позиції тридцятирічної жінки висловила свою думку про нього як про коханця. А тепер, тільки-но якийсь любовний зв’язок починає згасати, він усувається. Він ненавидить сцени, спалахи гніву, гірку правду («Ти хочеш почути правду про себе?!») і вдається до всіх можливих зусиль, щоб уникнути їх. До речі, що є правдою? Якщо він таємниця для себе, як він може не бути таємницею для інших? Є угода, яку він готовий запропонувати жінкам, які трапляються в його житті: якщо вони ставитимуться до нього як до таємниці, він ставитиметься до них як до згорненої книжки. На цій, і тільки на цій основі можливі стосунки з ними.

Джон не дурень. Його послужний список як коханця нічим не видатний, і він знає про це. Він ніколи не породив у серці жінки чуття, яке можна було б назвати палкою пристрастю. І справді, озираючись назад, він не може пригадати, що був коли-небудь предметом пристрасті, справжнього шалу, і то бодай найменшою мірою. Напевне, це щось каже про нього. Щодо самого сексу, сексу у вузькому розумінні цього слова, Джон підозрює: жінці він дає якусь досить убогу насолоду, але й сам отримує щось убоге. Ніхто тут не винен, тільки він. Бо, якщо йому бракує серця, і він стримується, чому не повинна стримуватися жінка?

Невже секс — міра всіх речей? Якщо він зазнає невдачі в сексі, невже він не витримує всіх випробувань, які ставить перед ним життя? Було б легше, якби це твердження не виявилося правдою. Та, озираючись, він не бачить нікого, хто не схилявся б шанобливо перед богом сексу, за винятком, можливо, кількох динозаврів, пережитків вікторіанської доби. Навіть Генрі Джеймс, зовні такий чистий, такий вікторіанський, має сторінки, де туманно натякає, що кінець кінцем усе зводиться до сексу.

З усіх авторів, яких шанує й яких наслідує Джон, Паундові він довіряє найбільше. В Паунда не бракує пристрасті — тяжкої туги, вогню акту кохання, але ця пристрасть не скаламучена, не має свого темного боку. В чому криється ключ до спокою Паунда? Може, в тому, що як прихильник грецьких богів, а не єврейського бога, він недосяжний для провини? Чи, може, Паунд такий занурений у високу поезію, що його фізичне буття перебуває в гармонії з його почуттями, гармонії, яка одразу передається жінкам і розкриває йому їхні серця? Чи, може, навпаки, секрет Паунда полягає в певній жвавості характерного для нього способу життя, жвавості, яку слід приписати американському вихованню, а не богам поезії, і яку жінки вітали як ознаку, що чоловік знає, чого хоче, і твердо, але приязно подбає, куди жінка і він підуть удвох? Невже саме цього прагнуть жінки: щоб про них дбали, щоб їх вели? Невже саме тому в танцях і дотримуються такого коду: чоловік веде, а жінка йде слідом?

Його власне пояснення своїх невдач у коханні, тепер уже давнє й дедалі менше схоже на правду, полягає в тому, що він ще не зустрів справжньої жінки. Справжня жінка прозирне темну поверхню, яку він представляє світові, й побачить далекі глибини; справжня жінка відкриє в ньому приховану інтенсивність пристрасті. Поки прийде та жінка, до того дня, що визначений долею, він просто збавляє час. Ось чому Маріанну можна знехтувати.

Але є ще одне питання, яке дошкуляє йому і не скоро зникне. Чи жінка, яка відкриє в ньому поклади пристрасті, якщо така жінка існує, вивільнить ще й затамований потік поезії, а чи навпаки, саме він має перетворитись у поета й довести таким чином, що він гідний її кохання? Було б добре, якби перше твердження виявилося правдою, але він підозрює, що ні. Як він сам закохався на відстані в Інґеборґ Бахман по-одному, а в Анну Каріну по-іншому, так і та сподівана жінка, здогадується він, повинна пізнати його з його творів, закохатися спершу в його мистецтво, перше ніж стати такою дурною, щоб закохатися в нього.

17

Від професора Ґая Говарта, що з Кейптауна керував його магістерською роботою, Джон отримав листа з проханням виконати для нього певні наукові доручення. Говарт працював над біографією драматурга XVII століття Джона Вебстера і просив, щоб Джон скопіював йому деякі твори у відділі рукописів Британського музею: вірші, які могли б належати молодому Дж. Вебстеру, а якщо він уже буде в тому відділі, то нехай скопіює і будь-які рукописні вірші з підписом «J. W.», на які натрапить і які звучатимуть так, ніби їх міг написати Вебстер.