Дитинство. Молодість. Літня пора

Якщо справжність подорожей Берчелла доведена «Подорожами Берчелла», чому інші книжки не надають реальності іншим подорожам, які поки що лише гіпотетичні? Логіка тут, звичайно, хибна, проте Джон хотів би написати книжку, не менш переконливу, ніж Берчеллова, й помістити її в цій бібліотеці, яка визначає всі бібліотеки. Якби, щоб зробити книжку переконливою, треба було стати відерцем на дьоготь, яке бовтається під возом, коли той гримотить по камінню Кару, він став би тим відерцем. Якби треба було бути цикадами, що сюрчать на дереві, під яким мандрівники розташувалися опівдні, він став би цикадами. Порипування відра з дьогтем, сюрчання цикад — Джон упевнений, що відтворив би це все. Важка частина роботи полягала б у створенні в усій книжці аури, яка забезпечить йому місце на бібліотечних полицях, а отже, в історії світу: аури правди.

Ні, Джон не думає про ошуканство. Цей шлях пройшли ще до нього: вдавали, ніби знайшли в скрині на горищі в якомусь сільському будинку щоденник з уже пожовклими від віку запліснявілими сторінками, де описано якусь експедицію через степи Татарії або території Великих Моголів. Ошуканства такого типу не цікавлять Джона. Завдання, перед яким постає він, суто літературне: написати книжку, обрій знань якої обмежуватиметься добою Берчелла, 1820-ми роками, проте реакція якої на навколишній світ буде жива такою мірою, що Берчелл, незважаючи на свою енергію, розум, допитливість і самовладання, не дотягне до неї, бо він був англійцем у чужій країні, а його дух наполовину переймався Пемброкширом і сестрами, яких він лишив там.

Джон учитиметься писати з позиції 1820-х років. Перше ніж узятися за таке завдання, він повинен знати менше, ніж знає тепер, йому треба багато забувати. Але, перше ніж забувати, він повинен знати, що забувати; перше ніж знати менше, йому доведеться дізнатися більше. Та де знайти те, що йому треба знати? Він не має історичної освіти, і, зрештою, те, чого він шукає, не міститься в історичних книжках, бо вони належать до буденних речей, не менш звичайних, ніж повітря, яким ми дихаємо. Тож де він знайде звичайне знання про колишній світ, знання надто скромне, щоб називатися знанням?

18

Наступні події відбувалися дуже швидко. Серед пошти на столі у вестибюлі з’явився адресований йому грубий конверт із позначкою «Службовий». Джон забрав його до своєї кімнати і відкрив з опущеним серцем. Він має двадцять один день, повідомляли в листі, щоб поновити свій дозвіл працювати, а якщо ні, дозвіл на проживання в Сполученому Королівстві скасують. Він може поновити той дозвіл, з’явившись сам, подавши свій паспорт і копію форми 1-48, яку заповнить працедавець, до приміщень міністерства внутрішніх справ на Голловей-роуд у будь-який робочий день тижня від 9.00 до 12.30 і від 13.30 до 16.00.

Отже, компанія «ІВМ» виказала його. Повідомила в міністерство внутрішніх справ, що він покинув роботу.

Що робити? Він має досить грошей на квиток в один бік до Північної Африки. Але годі навіть подумати, що він знову з’явиться в Кейптауні, наче пес із підібганим хвостом, переможений. І що, зрештою, він робив би в Кейптауні? Знову пішов би до університету? І як довго це тривало б? Тепер він уже застарий для стипендій, йому довелося б конкурувати з молодшими студентами, які мають кращі оцінки. Річ у тому, що повернувшись до Південної Африки, він уже ніколи не вирветься звідти знову. Він стане, як ті люди, що збираються ввечері на Кліфтон-біч, п’ють вино й розповідають одне одному про колишні дні на Ібісі.

Якщо він хоче лишитися в Англії, то перед ним відкриті лише два шляхи: або, зціпивши зуби, знову спробувати піти вчителем до школи, або повернутися до комп’ютерного програмування.

Є й третій, гіпотетичний варіант. Можна покинути теперішню квартиру і розчинитися в юрбі. Він може поїхати збирати хміль у Кент (для цього не треба документів), працювати на будівництвах. Можна спати в дешевих готелях для молоді, в клунях. Але він знає, що не робитиме цього. Він надто некомпетентний, щоб жити за межею закону, надто правильний, надто боїться, що його піймають.

Серед робіт, що їх пропонують газетні оголошення, є повно місць для комп’ютерних програмістів. Англія, здається, ніяк не може набрати достатню їх кількість. Більшість оголошень пропонують роботу у фінансових відділах різних підприємств. Такі оголошення Джон нехтує і відповідає тільки на оголошення самих комп’ютерних компаній, великих і малих конкурентів «ІВМ». За кілька днів він уже йде на розмову до компанії «International Computers» і без вагань приймає її пропозицію. Він тріумфує. Він знову має роботу, він у безпеці, його не вишлють із країни.

Та є один мінус. Хоча ця компанія має свою контору в Лондоні, роботу, на яку його беруть, треба виконувати за містом, у Беркширі. Щоб дістатися туди, треба приїхати на вокзал Ватерлоо, годину їхати потягом, а потім ще автобусом. Жити в Лондоні не буде змоги. Ще одна ротемстедська історія.