Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон уже третє літо в Англії. Після обіду на моріжку позаду «Замку» він та інші програмісти грають у крикет тенісним м’ячем і старим билом, знайденим у комірчині для мітел. Він не грав у крикет, відколи скінчив школу, бо вирішив зректися його на тій підставі, що командний спорт несумісний із життям поета та інтелектуала. А тепер, на свій подив, бачить, що ця гра досі дає йому насолоду. Він не тільки насолоджується нею, а й добре грає. Всі удари, які в дитинстві він так марно намагався опанувати, мимоволі стали підвладні йому, і то з легкістю та проворністю, що нові для нього, бо зміцніли руки й не треба боятися м’якого м’яча. Він кращий, набагато кращий і як відбивач, і як подавач м’ячів, ніж його колеги-гравці. Що ці молоді англійці, запитує він себе, робили в школі? Невже він, колоніст, має вчити їх, як грати в їхню власну гру?

Одержимість шахами згасає, Джон знову починає читати. Хоча сама Брекнеллська бібліотека мала й неадекватна його вимогам, бібліотекарі готові замовляти йому будь-яку книжку, яку він хоче, в мережі бібліотек графства. Він читає історію логіки, дотримуючись інтуїтивної думки, що логіка — людський винахід, а не елемент структури буття, а отже (тут є багато проміжних етапів, але він може опанувати їх пізніше), комп’ютери — просто іграшки, що їх винайшли хлопці (на чолі з Чарльзом Беббіджем) для розваги інших хлопців. Джон переконаний, що є багато альтернативних логік (але як багато?), і кожна з них не менш добра, ніж логіка або-або

. Загроза іграшки, з допомогою якої він заробляє собі на прожиття, загроза, яка перетворює її в щось більше, ніж просто іграшку, полягає в тому, що вона спалить у мозку своїх користувачів шляхи або-або, а отже, замкне їх без вороття у своїй бінарній логіці.

Джон зосереджується над Аристотелем, над П’єром Раме, Рудольфом Карнапом. Більшість прочитаного він не розуміє, але вже звик до нерозуміння. Нині він намагається знайти тільки той момент в історії, коли обрали логіку або-або

, відкинувши логіку і (або).

Над цими книжками і своїми проектами (розвідкою про Форда, що тепер наближається до кінця; руйнуванням логіки) Джон працює ввечері, коли має час, опівдні грає в крикет, а кожної другої неділі їде на якийсь час у «Royal Hotel» і розкошує ночами на самоті з «Atlas’ом», найгрізнішим комп’ютером у світі. Чи може життя парубка, якщо він живе життям парубка, бути кращим?

Є тільки одна тінь. Минув рік, відколи він написав останній поетичний рядок. Що сталося з ним? Чи справді мистецтво — результат самої злиденності? Може, щоб писати, він знову повинен стати злиденним? А хіба не існує поезії екстазу, навіть пообіднього крикету як екстазу? Хіба має значення, де поезія знаходить свій стимул, якщо це поезія?

Хоч «Atlas» не будували як машину для обробки текстових матеріалів, він використовує перерви серед ночі, щоб спонукати комп’ютер надрукувати тисячі рядків у стилі Пабло Неруди, використовуючи як лексикон список найефектніших слів із «Вершин Мачу-Пікчу» в перекладі Натаніела Тарна. Потім несе до готелю грубий стос паперу і пильно переглядає аркуші. «Ностальгія чайних ложечок». «Запал віконниць». «Люті вершники». Якщо він не може тепер писати поезію, яка йде від серця, якщо його серце не в належному стані, щоб творити власну поезію, то чи не можна принаймні стулити докупи псевдовірші, виготовлені з фраз, породжених машиною, а отже, повторивши жести письма, знову навчитися писати? Чи чесно використовувати механічну допомогу для письма — чесно перед іншими поетами, перед померлими майстрами? Сюрреалісти писали слова на клаптиках паперу і струшували їх у капелюху, а потім витягали навмання і складали рядки. Вільям Берроуз розрізав сторінки, мішав їх, а потім складав разом частинки. Хіба не те саме робить він? Але чи його незмірні ресурси — який ще поет в Англії, ба навіть у світі, має в своєму розпорядженні таку потужну машину? — перетворять кількість у якість? А хіба не можна було б стверджувати, що винахід комп’ютерів змінив природу мистецтва, і тепер автор і стан серця автора не мають значення? По третій програмі він чув музику зі студій Кельнського радіо, музику, стулену докупи з електронних завивань і тріскоту, вуличного шуму, фрагментів старих грамзаписів і уривків розмов. Хіба не пора поезії дорівнятися до музики?

Джон послав свою збірку віршів у стилі Неруди приятелю в Кейптауні, і той опублікував їх у журналі, який видавав. Якась місцева газета перевидала один з комп’ютерних віршів із глузливим коментарем, і день чи два в Кейптауні він був відомий як варвар, що прагне замінити Шекспіра машиною.