Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон хотів би вірити в це, але не може. Кінець кінцем, він не має поваги до будь-якого варіанта мислення, яке можна втілити в комп’ютерних схемах. Що більше він пов’язаний зі світом комп’ютерів, то більше він здається йому схожим на шахи: невеликий крихітний світ, визначений штучно створеними правилами, світ, що засмоктує хлопців певної вразливої вдачі й робить їх наполовину божевільними, як-от він наполовину божевільний, тож усякчас, поки вони, піддавшись ілюзіям, думають, ніби грають у гру, насправді гра грає ними.

Це світ, якого він може уникнути, — ще не пізно. Або ж може укласти мир із ним, як укладають, один за одним, молодики, яких він бачить навколо: задовольняються шлюбом, будинком і машиною, задовольняються тим, що реалістично може запропонувати їм життя, й присвячують свою енергію роботі. Йому прикро бачити, як добре діє принцип реальності, як під тиском самотності хлопець із рябим обличчям задовольняється дівчиною з тьмяними косами і важкими ногами, як кожен зрештою знаходить собі пару, байдуже, хоч яку невірогідну. Чи це справді його проблема і вона отака проста: він усякчас переоцінював свою вартість на ринку, дурив себе думкою, ніби належить до художниць і актрис, тоді як насправді належить до виховательок у садках на масиві й помічниць продавців у взуттєвих крамницях?

Шлюб: хто міг би уявити собі, що він відчує прагнення, хоч яке слабеньке, одружитися! Але він не збирається піддаватися йому, поки що ні. Це лише варіант, яким він бавиться в довгі зимові вечори, коли їсть хліб і сосиски перед газовою плитою майора Аркрайта, слухає радіо, а за вікном тим часом періщить дощ.

19

Іде дощ. Джон із Ґанапаті самі в їдальні, грають швидку партію в шахи на кишеньковій шахівниці Ґанапаті, що, як і завжди, виграв у нього.

— Ти повинен їхати до Америки, — каже Ґанапаті. — Тут ти марнуєш свій час. Ми всі тут марнуємо час.

Джон хитає головою:

— Це нереально.

Він не раз думав про пошуки роботи в Америці й вирішив не їхати туди. Постанова розважлива, а водночас і слушна. Як програміст він не має особливих обдарувань. Його колеги в команді «Atlas’a», може, й не мають високих дипломів, але їхній розум ясніший за його, комп’ютерні проблеми вони розуміють швидше й точніше, ніж розумітиме коли-небудь він. У дискусіях він навряд чи може запропонувати свою думку, йому завжди доводиться вдавати, ніби він розуміє, тоді як насправді не розуміє, а вже потім додумуватися самому. Чому американські фірми повинні брати такого, як він? Америка — не Англія. Америка сувора і нещадна: якщо він, блефуючи, якимсь чином знайде собі там роботу, його невдовзі викриють. Крім того, він читав Аллена Ґінзберґа, читав Вільяма Берроуза. Він знає, що Америка робить із митцями: доводить їх до божевілля, ізолює їх, висилає.

— Ти можеш отримати стипендію в якомусь університеті, — каже Ґанапаті. — Я ж отримав, ти не матимеш ніякого клопоту.

Джон здивовано дивиться на нього. Невже Ґанапаті такий наївний? Точиться «холодна війна». Америка і Росія конкурують за серце і розум індійців, іракців, нігерійців, і стипендії для навчання в університетах — один зі стимулів, які їм пропонують. Серце і розум білих не цікаві їм і, безперечно, не цікаві серце і розум нечисленних і недоречних білих в Африці.

— Я подумаю, — каже він і міняє тему розмови. Він не має наміру думати над цим.

На фотографії на передній сторінці газети «Guardian» в’єтнамський солдат у мундирі американського зразка безпорадно дивиться на море вогню. «Партизани знищили американську базу», — сповіщає назва статті. Група в’єтконгівських диверсантів прорізала собі шлях крізь колючий дріт американської військово-повітряної бази в Плейку, знищила двадцять чотири літаки і підпалила склад пального. Всі вони загинули.

Ґанапаті, що показав Джонові газету, радіє, та й він сам відчув порив схвалення. Відколи він приїхав до Англії, британські газети і Бі-бі-сі розповідали про американські звитяги, під час яких в’єтконгівців убивали тисячами, натомість американці виходили неушкодженими. Якщо десь і лунало слово критики на адресу американців, то найприглушеніше. Сам Джон не міг присилувати себе читати повідомлення про хід бойових дій — так-бо вони виснажували його. А тепер в’єтконгівці дали незаперечну героїчну відповідь.

Джон і Ґанапаті ніколи не обговорювали В’єтнам. Ґанапаті вчився в Америці, тож Джон припускав, що індієць або підтримує американців, або байдужий до цієї війни, як були байдужі решта службовців «International Computers». А тепер несподівано в усмішці Ґанапаті, в блиску очей він побачив його приховане обличчя. Попри захват перед американською ефективністю і тугу за американськими гамбургерами Ґанапаті на стороні в’єтнамців, бо це його азіатські брати.

Оце й усе. На цьому й скінчилося. Про цю війну вони більше не згадували. Але Джон тепер ще частіше запитує себе, щó Ґанапаті робить в Англії, під Лондоном, працюючи над проектом, до якого не відчуває ніякої поваги? Чи не було б йому краще жити в Азії, воювати з американцями? Може, треба поговорити з ним, сказати про це?