Дитинство. Молодість. Літня пора

Ну, а він сам? Якщо доля Ґанапаті в Азії, то де його доля? Чи знехтує В’єтконг його походження і прийме його послуги, якщо не солдата чи диверсанта-самогубці, то скромного помічника? А якщо ні, то як щодо друзів і союзників В’єтконгу — китайців?

Джон пише в китайське посольство в Лондоні. Підозрюючи, що китайці не використовують комп’ютерів, він нічого не каже про комп’ютерне програмування. Він готовий приїхати і викладати англійську мову в Китаї, пише він, це був би його внесок до світової боротьби. Платня для нього не має значення.

Він посилає листа й чекає відповіді. Тим часом купує самовчитель китайської мови і починає вчитися вимовляти крізь зціплені зуби дивні звуки.

Минають дні за днями, від китайців ніякої відповіді. Може, британські таємні служби перехопили листа і знищили його? Невже вони справді перехоплюють і знищують усі листи до китайського посольства? Якщо так, який сенс дозволяти китайцям мати посольство в Лондоні? Або, може, перехопивши лист, таємні служби переправили його в міністерство внутрішніх справ з повідомленням, скажімо, що південноафриканець, який працює в компанії «International Computers», засвідчив симпатії до комуністів? Невже він утратить роботу і його вишлють з Англії з політичних міркувань? Якщо таке станеться, він не заперечуватиме. Нехай доля скаже своє слово, він готовий змиритися з ним.

Під час поїздок до Лондона Джон і далі ходить у кінотеатри, але насолоду дивитися кіно йому псує дедалі гірший зір. Тепер йому доводиться сідати в перший ряд, щоб читати субтитри, і навіть тоді він змушений терти і напружувати очі.

Він пішов до окуліста і вийшов з окулярами в чорній роговій оправі. В дзеркалі він став ще більше схожий на комічного вченого, яким його бачив майор Аркрайт. З другого боку, дивлячись у вікно, він здивований, що може розрізняти окремі листочки на деревах. Відколи він пам’ятає себе, дерева завжди були для нього розмитою зеленню. Невже йому все життя треба було носити окуляри? Невже саме це пояснює, чому він так погано грав у крикет, чому м’яч, здавалося, завжди прилітав до нього нізвідки?

Кінець кінцем, ми завжди стаємо схожі на свої ідеальні «я», писав Бодлер. Обличчя, з яким ми народилися, мало-помалу поступається бажаному обличчю, обличчю наших потаємних мрій. Чи оте обличчя в дзеркалі — справді обличчя його мрій, видовжене скорботне обличчя з м’якими вразливими вустами, а тепер ще й з пустими очима, закритими окулярами?

Перший фільм, який Джон дивиться в окулярах, — «Євангеліє від св. Матвія» Пазоліні. Фільм розхвилював його. Після п’яти років навчання в католицькій школі він думав, що його вже ніколи не зворушать християнські образи. Виявилося, ні. У фільмі блідий, кістлявий Ісус, що сахається дотику інших людей, ходить босоніж і виголошує пророцтва та інвективи, реальний такою мірою, якою ніколи не був Ісус із закривавленим серцем. Джон здригається, коли Ісусові цвяхами пробивають долоні, а коли розкривають його труну, бачать, що вона порожня, і янгол сповіщає скорботним жінкам: «Нема його тут, бо воскрес», потім вибухає католицька меса «Missa Luba» з конголезькими піснями, і місцевий простолюд, кульгаві й каліки, зневажені та відкинуті, примчали і прикульгали з обличчями, осяяними радістю, щоб спільно радіти добрій новині, його серце теж мало не вибухнуло, сльози екзальтації, якої він не розумів, побігли його щоками, і він потай витер їх, перше ніж знову вийти в світ.

Під час іншої виправи до міста у вікні букіністичної книгарні неподалік від Чарінґ-Кросс-роуд Джон помічає грубеньку книжку з фіалковою палітуркою — «Уотт» Семюеля Беккета, опублікований видавництвом «Olimpia Press». Це видавництво відоме: з безпечної гавані в Парижі публікує порнографію англійською мовою для передплатників у Англії та Америці. А водночас публікує найсміливіші авангардні твори, наприклад «Лоліту» Володимира Набокова. Навряд чи Семюел Беккет, автор п’єс «В очікуванні Годо» та «Ендшпіль», пише порнографію. Цікаво, що це за книжка — «Уотт»?

Джон гортає сторінки. Текст надруковано тим самим насиченим шрифтом «сериф», що й «Вибрані вірші» Паунда, і цей шрифт породжує чуття знайомості і солідності. Він купує книжку і повертається на квартиру до майора Аркрайта. З першої сторінки він уже знає, що натрапив на щось справжнє. Напівсидячи в ліжку, де лилося світло з вікна, він читає і читає.

«Уотт» не схожий на п’єси Беккета. Тут немає зіткнення, немає конфлікту, а долинає тільки голос, який розповідає, постійно тече, не стримуваний сумнівами і ваганнями, його темп точнісінько відповідає темпові його власного духу. Крім того, цей твір ще й кумедний, такий кумедний, що Джон аж заходиться сміхом. Дійшовши до кінця, він почав читати спочатку.