Дитинство. Молодість. Літня пора

Чому ніхто не сказав йому, що Беккет пише романи? Як він міг думати, ніби прагне писати в манері Форда, якщо Беккет усякчас був напохваті? Фордові завжди був властивий елемент нікчемної чванькуватості, Джонові він не подобався, але він вагався відверто визнати його наявність; цей елемент був пов’язаний зі значенням, якого Форд надавав знанню, де у Вест-Енді можна купити найкращі автомобільні рукавиці, або як замовити бордоське вино «Médoc» у Боні в Бургундії, натомість Беккет безкласовий, або ж перебуває за межами класу, як хотів би й він сам.

Перевірку написаних програм слід виконувати на машині «Atlas» у Кембриджі, в нічні години, коли математики, що перші на черзі, сплять. Тож кожен другий чи третій тиждень Джон сідає на потяг до Кембриджа, везучи сумку з паперами, мотками перфорованої стрічки, піжамою і зубною щіткою. В Кембриджі він живе в розкішному «Royal Hotel» коштом компанії. Від шостої години вечора до шостої години ранку він працює на «Atlas’i». Вранці повертається до готелю, снідає і лягає спати. Пополудні він має час ходити по місту, можливо, зайти в кіно. Потім час йти на нічну зміну в математичну лабораторію — величезну, схожу на ангар споруду, де розміщено «Atlas».

Такий розпорядок страшенно подобається Джону. Він любить їздити потягом, любить анонімність готельних номерів, любить ситі англійські сніданки з бекону, сосисок, яєць, підсмажених хлібців, мармеладу і кави. Костюм одягати не треба, тож він може легко змішатися зі студентами на вулиці, ба навіть видаватись одним із них. А праця цілу ніч із машиною «Atlas», коли, як не брати до уваги чергового інженера, він сам спостерігає, як моток комп’ютерного коду, що його він написав, прокручується крізь зчитувальний пристрій, дивиться, як за його

командою починають крутитися диски з магнітною стрічкою і спалахують вогники на консолі, дає йому чуття влади, що, як Джон знає, інфантильне, та оскільки ніхто не бачить його, він розкошує ним.

Інколи йому треба лишитися в математичній лабораторії аж до ранку й поговорити з викладачами математичного факультету. Адже все, що є справді новим у програмному забезпеченні «Atlas’a», походить не з компанії «International Computers», а від жменьки математиків у Кембриджі. З певної точки зору Джон — лише представник команди професійних програмістів із комп’ютерної промисловості, що їх найняв математичний факультет Кембриджського університету для втілення своїх ідей, так само як з певної точку зору компанія «International Computers» — інженерна фірма, яку найняв Манчестерський університет для побудови комп’ютера відповідно до свого проекту. З цієї точки зору сам Джон — лише кваліфікований робітник, якому платить університет, а не співробітник, який має право говорити на рівних із тими блискучими молодими вченими.

А вони справді блискучі. Інколи Джон недовірливо похитує головою, дивлячись, що відбувається. Тут він, нічим не видатний випускник другорядного університету в колоніях, може звертатися на ім’я до докторів математики, людей, під час розмови з якими йому паморочиться голова. Проблеми, над якими він ревно працював кілька тижнів, вони розв’язують миттю. А найчастіше за тим, що видавалося йому проблемами, вони бачать справжні проблеми і вдають задля нього, ніби й він бачив їх.

Чи ці люди справді такі занурені у високі сфери математичної логіки, що не бачать, який він дурний, а чи — з невідомих для нього причин, бо ж він ніщо проти них — такі ласкаві, що дбають, щоб він не осоромився в їхньому товаристві? Чи оце й становить цивілізацію — невисловлена домовленість, що нікому, навіть зовсім незначущому, не слід дати осоромитись? Джон повірив би в таке у випадку японців, але невже цей принцип має слушність і в Англії? Хай там як, це ж чудово!

Він у Кембриджі, на території давнього університету, по-товариському спілкується з видатними людьми. Йому навіть дали ключ від математичної лабораторії, ключ від бічних дверей, щоб він міг заходити і виходити. На що більше він міг би сподіватися? Але слід бути пильним, щоб не запаморочилась голова, не піддатися впливу роздутих ідей. Йому просто поталанило потрапити сюди, більш нічого. Він ніколи не зміг би вчитися в Кембриджі, ніколи не був досить успішним, щоб виграти стипендію. Слід і далі думати про себе як про найманого робітника, бо в іншому разі він стане самозванцем, як був самозванцем Джуд Фолі з роману Томаса Гарді серед мрійних шпилів Оксфорду. Невдовзі, дуже скоро, його тутешнє завдання скінчиться, доведеться повернути ключ, поїздки до Кембриджа припиняться. А втім, треба насолоджуватись ними, поки є змога.

20