Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

— Скажіть йому, що це не буде пізній вечір, — заспокоїла я. — Ви можете поїсти й піти, я не ображуся. Нас буде тільки троє. Мій чоловік у від’їзді.

— Ви, мабуть, непокоїтеся. Напевне, запитуєте себе: «Скільки вона пододавала тут від себе? Як ця жінка може претендувати, ніби точно пригадує звичайні розмови, які точилися тридцять чи сорок років тому? І коли вже вона дійде до суті?» Тож дозвольте мені бути щирою. Розповідаючи, я придумую слова, увесь діалог. Гадаю, це річ дозволена, бо ми говоримо про письменника. Моя розповідь, може, й не точна дослівно, але не відступає від духу, тут уже будьте певні. Можна розповідати далі?


[Тиша.]


Я записала свій телефонний номер на коробці з печивом.

— І дозвольте, я вам назву своє ім’я, — мовила я, — якщо ви раптом здивуєтесь. Мене звати Джулія.

— Джулія. Як солодко тече її одяг, ставши рідиною.

— Справді, — кивнула я.

Рідиною? Що він мав на увазі?

Він прийшов, як і обіцяв, наступного вечора, але без батька.

— Батько почувається недобре, — пояснив він. — Випив аспірин і пішов спати.

Ми їли за кухонним столом, нас двоє, Кріссі сиділа в мене на колінах. «Ану, привітайся з дядьком», — сказала я доньці, але їй той незнайомий чоловік був ні до чого. Дитина знає, коли щось готується. Відчуває в повітрі.

Насправді Кристина ніколи не відчувала симпатії до Джона, ані тоді, ані згодом. Малою дитиною вона була білява й синьоока, як її батько, і зовсім не схожа на мене. Я вам покажу фотографію. Інколи я відчувала, що, оскільки вона не схожа на мене, то ніколи й не любитиме мене. Дивно. Я все порала і всіх доглядала в домі, проте в порівнянні з Марком я була зайдою, темною, дивною істотою.

Дядько. Саме так я називала Джона перед нею. Згодом я шкодувала про це. Є щось мерзенне в тому, щоб видавати коханця за члена родини.

Хай там як, ми їли, розмовляли, але завзяття, збудження почало покидати мене, я мов здувалася. Крім випадку з обгортковим папером у супермаркеті, який я могла чи не могла витлумачити хибно, я завжди в усьому виявляла ініціативу, запросила його. «Досить, годі більше, — сказала я собі. — Тепер уже він має забити м’яч у ворота або не забивати його». Так би мовити.

Річ у тому, що я не створена бути спокусницею. Я навіть не схвалюю цього слова з усіма його натяками на мереживну білизну і французькі парфуми. Саме щоб не скотитися до ролі спокусниці, я й не вдягалася навмисне задля вечора. Я була в тій самій білій бавовняній блузці й зелених териленових штанах (так, териленових), у яких уранці ходила в супермаркет. Що бачите, те й отримуєте.

Не смійтеся. Я добре усвідомлюю, що великою мірою я поводилась як героїня якоїсь книжки, скажімо, як оті шляхетні молоді жінки в Генрі Джеймса, що вирішили, незважаючи на свої найкращі інстинкти, робити важкі, сучасні речі. А втім, коли моя рівня, тобто дружини Маркових колег у фірмі, зверталися за проводом, то не до Генрі Джеймса чи Джорджа Еліота, а до журналів «Vogue», «Marie Claire» і «Fair Lady». Але навіщо тоді книжки, якщо не на те, щоб змінити наше життя? Чи подолали б ви такий довгий шлях до далекого Онтаріо, щоб почути, що я хочу сказати, якби не вірили у важливість книжок?


— Ні. Ні, я б не приїхав.


— Атож. Та й сам Джон був не дуже ошатний. Одна пара добрих штанів, троє простих білих сорочок, одна пара туфель — справжня дитина економічної кризи. Але дозвольте мені повернутися до моєї розповіді.

На вечерю я тоді зварила звичайну лазанью. Гороховий суп, лазанья, морозиво — таким було меню, досить пісне для дворічної дитини. Лазанья вийшла трохи неохайніша, ніж слід, бо замість твердого сиру я взяла м’який. Я могла б удруге піти до крамниць і купити твердого сиру, але з принципу не пішла, так само як із принципу не перевдяглася.

Про що ми говорили за вечерею? Мало про що. Я зосереджувалася на годуванні Кріссі, бо не хотіла, щоб вона почувалася забутою. А Джон, як ви повинні знати, не дуже балакучий.


— Не знаю. Я ніколи не бачив його.


— Ніколи не бачили? Я здивована чути таке.


— Я ніколи не прагнув зустрічі з ним. Я ніколи навіть не листувався з ним. Я вважав, що буде краще, якщо я не матиму почуття обов’язку перед ним. Це дасть мені свободу писати, що я хочу.


— Але ж ви прагнули зустрітися зі мною. Ваша книжка має бути про нього, проте ви вирішили не зустрічатися з ним. Ваша книжка не має бути про мене, але ви попросили про зустріч зі мною. Як ви поясните це?


— Бо вам належало місце в його житті. Ви мали велике значення для нього.


— Звідки ви знаєте про це?


Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза