Дитинство. Молодість. Літня пора

Два африканери. Невже він справді вважає себе за африканера? Марго знає небагато справжніх [egte] африканерів, які визнали б його за члена свого племені. Навіть його батько міг би не пройти перевірки. Щоб скидатися нині на африканера, треба принаймні голосувати за Національну партію і ходити в неділю до церкви. Вона не здатна уявити собі, щоб її кузен одягав костюм та краватку і йшов до церкви. Чи навіть його батько.

Вони дійшли до водойми. Водойму звичайно наповнювали вітровою помпою, але в роки економічного зростання Майкл поставив дизельну помпу й покинув стару вітрову помпу іржавіти, бо так тоді чинив кожен. А тепер, коли ціни на нафту стрімко пішли вгору, Майкл, може, подумає ще раз. Можливо, зрештою, йому знову доведеться повернутися до Господнього вітру.

— Пам’ятаєш, — запитала Марго, — як ми ходили тут у дитинстві…

— І ловили пуголовків ситом, — підхопив Джон, — несли їх додому у відрі з водою, а наступного ранку вони всі здихали, і ми ніколи не могли з’ясувати чому.

— І сарану. Ми ще ловили сарану.

Вона сказала про сарану — краще не згадувала б. Адже пам’ятала долю сарани, принаймні однієї комахи. Джон дістав її з пляшки, в яку вони зловили її, і, поки вона спостерігала, так довго тягнув задню ногу, аж поки вона відірвалася від тіла, сухо, без крові чи чого там іще, що править за кров у сарани. Потім пустив її, і вони дивились. Щоразу, коли комаха намагалася злетіти в повітря, вона падала на один бік, її крила загрібали порох, задня нога, що лишилася, марно дригалася. «Убий її!» — крикнула йому Марго, але він не вбив її, а просто пішов далі з огидою на обличчі.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як ти одного разу відірвав ногу сарані й лишив мені, щоб я вбила? Я тоді так сердилася на тебе.

— Я пам’ятаю про це кожен день свого життя, — відповів Джон. — Я щодня прошу те бідолашне створіння пробачити мені. Я був тільки дитиною, кажу я йому, просто дитиною-невігласом, яка нічого не знала. Kaggen’e, кажу я, пробач мені.

— Kaggen?

— Kaggen. Це назва богомола. Може, й не сарани, але сарана зрозуміє. В потойбічному житті мовних проблем не існує. Це наче новий рай.

Богомол. Він утратив її.

Нічний вітер шугає у крилах мертвої вітрової помпи. Марго здригається й каже:

— Пора повертатися.

— Одну хвилину. Ти читала книжку Ежена Маре[52] про рік, який він прожив у Ватерберзі, спостерігаючи гурт бабуїнів? Він стверджує, що ввечері, коли стадо припиняє пастися й сідає дивитися захід сонця, він помічав у їхніх очах, або принаймні в очах старших бабуїнів, ознаки смутку, народження першого усвідомлення їхньої смертності.

— То саме про це спонукає тебе думати захід сонця — про смертність?

— Ні. Але я не можу не згадувати нашої першої розмови, першої важливої розмови. Нам було, напевне, по шість років. Я не пам’ятаю, які були справжні слова, але знаю, що розкривав тобі серце, розповідав усе про себе, про свої надії і прагнення. Водночас я думав: «Тож ось що означає кохати». Адже — дозволь зізнатися в цьому — я тоді був закоханий у тебе. Й відтоді кохати жінку для мене завжди означало бути вільним сказати все, що в мене на серці.

— Усе, що в тебе на серці… А як це пов’язане з Еженом Маре?

— Просто я розумію, що думав старий самець-бабуїн, коли спостерігав, як сідає сонце; то був вожак гурту, Маре найближче зійшовся з ним. «Ніколи знову

, — думав він. — Лише одне життя, а потім ніколи знову. Ніколи, ніколи, ніколи». Ось що робить зі мною Кару. Вона наповнює мене смутком. Отруює мені життя.

Марго й далі не розуміла, що спільного мають бабуїни з Кару та їхніми дитячими роками, але не збиралася зізнаватися.

— Це місце ятрить мені серце, — каже Джон. — Воно ятрило мені серце, коли я був дитиною, й відтоді я ніколи не був такий, як слід.

Його серце роз’ятрене. Вона й не здогадувалася про це. Колись, думала вона про себе, їй не треба було й казати, а вона знала, що відбувається на серці в інших людей. їй притаманний особливий талант: meegevoel, співпереживання. Але тепер уже ні, на жаль, уже ні! Вона виросла, а вирісши, зашкарубла, як жінка, яку ніколи не запрошували до танцю, яка марно чекає в суботні вечори на лавці в церковній залі, яка до того часу, коли дехто з чоловіків згадає про свої манери й запропонує їй руку, вже не відчуває насолоди й хоче тільки додому. Який удар! Яке одкровення! А цей двоюрідний брат носить у собі спогади, як дитиною він кохав її! Носив їх усі ці роки!»

— [Стогін.] Невже я справді казала все це?

— [Сміх.] Казали.

— Яка нескромність із мого боку! [Сміється.] Пусте, читайте далі.

«— Не кажи нічого про це Керол, — каже Джон, її двоюрідний брат. — Не розказуй їй із її ядучим язиком, які в мене почуття до Кару. Якщо скажеш, я знатися з тобою не буду.