Дитинство. Молодість. Літня пора

Де ж Господь у цьому всьому? Вона бачить, що їй дедалі важче мати справу з Богом-отцем. Віру, яку вона колись мала в нього і в його провидіння, вже втрачено. Безбожність — це, безперечно, спадщина безбожних Кутзее. Думаючи про Бога, вона здатна уявити собі лише бородату постать із гучним голосом і величними манерами, що живе в кам’яниці на пагорбі з купою слуг, які заклопотано бігають навколо, роблячи щось для нього. Як добрий Кутзее, вона воліє триматися поодаль від таких людей. Кутзее дивляться скрива на людей, що пишаються, й глузують із них sotto voce[60]. Може, вона не така дотепна в жартах, як решта родини, але вважає, що Бог — це певне випробування, певний тягар нудьги».

— А тепер я мушу протестувати. Ви справді зайшли задалеко. Я й близько такого не казала. Ви вкладаєте мені у вуста власні слова.

— Вибачте, мабуть, мене понесло. Я виправлю їх. Я затушую їх.

«Глузують sotto voce

. Проте чи має Господь у своїй безмежній мудрості план для неї і для Лукаса? А для Роґґевельда? Для Південної Африки? Чи речі, які видаються сьогодні просто хаотичними, хаотичними і позбавленими мети, продемонструють у якомусь майбутньому, що вони становлять частину загального зичливого проекту? Наприклад: чи є якесь широке пояснення, чому жінка в розквіті своїх літ повинна марнувати чотири ночі в тиждень, сплячи самотньою в огидній кімнаті на третьому поверсі «Grand Hotel» у Калвінїї, місяць у місяць, можливо, навіть рік у рік, і кінця їм не видно, і чому її чоловік, природжений фермер, більшу частину свого часу повинен возити худобу інших людей на бойні в Паарлі та Мейтленді; пояснення, ширше за слова, що ферма загинула б без прибутку, який забезпечують ці роботи, що занапащують душі. І чи є якесь широке пояснення, чому ферма, задля підтримки якої вони обоє вдалися до рабської праці, згодом дістанеться в руки не їхньому синові, а якомусь небожу-невігласу її чоловіка, якщо ту ферму не поглине раніше банк? Якщо згідно з загальним зичливим Божим задумом ніколи не було наміру, щоб ця частина світу — Роґґевельд, Кару — мала прибуткове фермерське господарство, тоді в чому саме полягає намір Бога? Може, йдеться про те, щоб ця земля знову дісталася в руки volk, що й далі, як у давні дні, блукатиме з місця на місце зі своїми жалюгідними стадами в пошуках пасовиськ, затоптуючи огорожі, тоді як такі люди, як вона і її чоловік, умиратимуть, утративши майно в якомусь далекому кутку?

Такі запитання марно ставити Кутзее. «Die boer saai, God maai, maar waar skuil die papegaai?» «Бур сіє, Господь віє, а де папуга піє?» — кажуть Кутзее й регочуть. Безглузді слова. Безглузда родина, мінлива, без сутності — паяци. «’n Hand vol vere» — жменька пір’я. Навіть той член родини, на якого вона мала якісь непевні сподівання, той, що оце біля неї знову поринув у країну сновидь, виявився несерйозним. Він утік у великий світ, а тепер ганебно заповзає назад у малий світ. Утікач, що зазнав невдачі, і невдаха-механік — через його неспроможність їй тепер доводиться страждати. Невдаха-син. Сидить у тому страхітливому, запорошеному старому будинку в Мервевіллі, дивиться на безлюдну, розпечену сонцем вулицю, гризе олівець і намагається придумати вірші.

О droë land, о barre kranse… «Обпалена земля і голі скелі…» Що далі? Щось про weemoed, безперечно, про смуток.

Марго прокидається, коли по небу почали розпливатися перші рожеві й жовтогарячі смуги. Уві сні вона трохи скрутилася й відповзла далі по сидінню, тож її двоюрідний брат, ще досинаючи, тулився тепер не до її плеча, а до заду. Вона роздратовано вивільнилася. Очі їй злипаються, кістки тріщать, страшенно дошкуляє спрага. Відчинивши дверцята, вона виходить.

Повітря холодне й непорушне. Вона дивиться, й під її очима з’являються нізвідки колючі кущі та купки трави, яких торкнулося перше світло. Марго немов присутня на першому дні творення. «Господи», — бурмоче вона й відчуває порив стати навколішки.

Поблизу щось зашаруділо. Вона дивиться просто в темні вічі антилопи, маленького штейнбока кроків за двадцять від неї, тварина стривожена, але ще не боїться. «My kleintjie!», «Моя маленька!» — каже Марго. Їй страшенно кортить обняти її, вилити їй на голову свою раптову любов, але, перше ніж вона ступила перший крок, антилопа крутнулася і втекла, барабанячи ратичками. Метрів за сто зупинилася, обернулася, знову придивилася до неї, а потім неквапом потрюхала вздовж низьких берегів і зайшла в сухе річище.

— Що це? — почувся братів голос. Джон нарешті прокинувся, виліз із машини, позіхає, потягується.

— Штейнбок, — коротко відказує вона. — А що ми тепер робимо?

— Я піду назад до Мервевілла, — каже він. — Зачекай тут. Я маю повернутися о десятій годині, щонайпізніше об одинадцятій.