Дитинство. Молодість. Літня пора

— За словами Джона, ви переїдете до Мервевілла, а він лишиться в Кейптауні, — тисне далі Марго. — Дядьку Джеку, ви певні, що зможете самі собі дати раду без автомобіля?

Серйозне запитання. Кутзее не люблять серйозних запитань. «Margie word 'n bietjiegrim, «Маргі стає трохи жорсткою», — скажуть вони поміж себе.

— Якщо ваш син планує запхати вас у Кару й покинути, — запитує вона, — і якщо справді йдеться про це, чому ви не подаєте свій голос протесту?

— Ні-ні, — відповідає Джек. — Так, як ти кажеш, не буде. Мервевілл буде просто спокійним закутком, щоб трохи перепочити. Якщо все вийде. Знаєш, це просто ідея, Джонова ідея. Нічого певного.

[ПРОБІЛ]

— Це план, як позбутися батька, — каже їй сестра Керол. — Він хоче закинути його посеред Кару і вмити руки. А потім уже Майклу доведеться дбати про нього. Адже Майкл житиме найближче.

— Бідолашний Джон! — зітхає Марго. — Ти завжди приписувала йому все найгірше. А що як він каже правду? Він обіцяв, що їздитиме до Мервевілла щотижня і житиме там під час шкільних вакацій. Чому ти не хочеш вірити, що він щирий?

— Бо я не вірю жодному його слову. Весь цей план видається мені підозрілим. Він ніколи не вживався зі своїм батьком.

— Він дбає про нього в Кейптауні.

— Він живе з батьком, але тільки тому, що не має грошей. Йому тридцять із гаком років, а він не має ніяких перспектив. Він утік із Південної Африки, щоб не потрапити до армії. Потім його викинули з Америки, бо він порушив закон. Тепер він не може знайти належної роботи, бо дуже зарозумілий. Вони обидва живуть на жалюгідну платню, яку отримує батько на складі металобрухту, де він працює.

— Це неправда! — протестує Марго. Керол молодша від неї. Колись Керол ішла за нею, а вона, Марго, була лідером. А тепер Керол суне вперед, а вона занепокоєно тупцяє позаду. Як так сталося? — Джон викладає в середній школі, — каже вона. — Він має свої гроші.

— Я чула не те. Я чула, він готує відсталих учнів до вступних іспитів, і йому платять погодинно. Це часткова зайнятість, робота, яку виконують студенти, щоб заробити трохи кишенькових грошей. Ти запитай його прямо. Спитай, у якій школі він викладає. Спитай, скільки він заробляє.

— Велика платня — не головне.

— Ідеться не тільки про платню. Йдеться про те, щоб казати правду. Нехай він скаже тобі правду, чому він хоче купити дім у Мервевіллі. Нехай скаже тобі, хто платитиме за нього, він чи батько. Нехай розповість тобі про свої плани на майбутнє. — А потім, коли Марго спантеличено дивилася на неї, додала: — Хіба він не казав тобі? Хіба не розповів про свої плани?

— Він не має планів. Він Кутзее. Кутзее не мають планів, не мають честолюбства, їм властиві тільки пусті марення. Він знічев’я марить про життя в Кару.

— Він має честолюбний план стати поетом, поетом, що пише вірші цілісінький день. Ти чула коли-небудь про таке? Цей мервевіллський план не має нічого спільного з добробутом його батька. Він хоче мати місце в Кару, куди він може приїхати, коли заманеться, де він може сидіти, зіпершись підборіддям на руки, милуватися заходом сонця й писати вірші.

Знову Джон і його вірші! Марго не може не розреготатись. Джон сидить на веранді тієї огидної хатини і складає вірші! Без сумніву, з беретом на голові і склянкою вина коло ліктя. А навколо зібралися малі кольорові діти й пристають до нього з запитаннями. «Wat maak oom? — Nee, oom maak gedigte. Op sy ou ramkiekie maak oom gedigte. Die wêreld is ons woning nie…», «Що робить cep? — Cep пише вірші. На старому ящику він пише вірші. Цей світ — то місце не для нас…»

— Я запитаю, — каже Марго, сміючись і далі. — Я попрошу його показати мені свої вірші.

[ПРОБІЛ]

Марго ловить Джона наступного ранку, коли він вирушає на одну зі своїх прогулянок.

— Дозволь, я піду з тобою, — каже вона. — Тільки зачекай хвилинку, я взуюся як слід.

Вони йдуть стежкою, що тягнеться на схід від садиби, вздовж зарослого річища до ставка, греблю якого прорвало під час повені 1943 року, і потім уже ніхто не лагодив її. В неглибокій воді мирно плавають троє білих гусей. Ще холодно, немає туману, і можна бачити навіть гори Нювефелдберґе.

— God, — каже вона, — ‘dis darem mooi. Dit raakjou siel aan, nè, dié wêreld, «Хіба не гарно? Цей пейзаж зворушує душу».

Але їх тільки меншість, крихітна меншість, лише двоє душ, зворушених цими величними безлюдними просторами. Якщо їх і тримало щось разом ці роки, то саме вони. Цей краєвид, цей kontrei запанував над її серцем. Коли вона помре і її поховають, вона розчиниться в цій землі не менш природно, ніж якби ніколи не жила життям людини.

— Керол каже, що ти й досі пишеш вірші, — наважується Марго. — Це правда? Ти покажеш їх мені?

— Мені шкода розчаровувати Керол, — напружено відповідає він, — але я не писав віршів, відколи був підлітком.