Дитинство. Молодість. Літня пора

Такі його надії. Але після дванадцятигодинної зміни в приватній клініці, а потім вечері з цвітної капусти в білому соусі та вечора понурої тиші Жаклін не схильна бути щедрою на свої принади. Якщо вона обіймає його, то недбало: адже якщо не задля сексу двоє незнайомців учепилися одне в одного в такому обмеженому і незручному життєвому просторі, тоді яку вони мають причину взагалі бути разом?

Усе це дійшло до розв’язки тоді, коли Жаклін під час його відсутності переглянула його щоденник і прочитала, що Джон написав про їхнє спільне життя. Він прийшов додому й побачив, що вона пакує свої речі.

— Що сталося? — запитав він.

Зціпивши вуста, вона показала на щоденник, що лежав розгорнений на його столі.

Він спалахнув гнівом:

— Ти не заборониш мені писати! — присягається він. Але цей висновок нелогічний, і він знає про це.

Вона теж сердита, але її гнів холодніший і глибший:

— Якщо, як ти пишеш, ти вважаєш мене за такий невимовний тягар, — каже вона, — якщо я руйную твій світ, приватний затишок і здатність писати, тоді дозволь мені сказати тобі, що я зі свого боку ненавиділа життя з тобою, ненавиділа кожну його хвилину і не могла дочекатися, щоб бути вільною!

Що ж, він мав би сказати, що не слід читати приватні папери інших людей. Насправді треба було ховати той щоденник, а не лишати там, де його можна знайти. Але тепер надто пізно, шкоду зроблено.

Він спостерігає, як пакується Жаклін, допомагає їй прив'язати сумку на задньому сидінні скутера.

— З твого дозволу, я лишу собі ключ, поки заберу решту своїх речей, — сказала вона й застебнула шолом. — Прощавай! Джоне, я справді розчарована в тобі. Ти, може, й дуже розумний, — про це я не знаю, — але тобі ще треба рости та й рости.

Жаклін тисне на педаль стартера. Мотор не заводиться. Тисне знову — і знову невдача. В повітрі чути запах бензину. Карбюратор залило, треба чекати, поки він висохне.

— Заходь усередину, — пропонує Джон. Зі скам’янілим обличчям вона відмовляється. — Вибач, — каже він. — За все.

Джон зайшов у квартиру, лишивши її на вулиці. Через п’ять хвилин почув, що завівся мотор, скутер заревів і поїхав.

Чи шкодує він? Безперечно, йому шкода, що Жаклін прочитала щоденник. Але справжнє питання таке: яка була в нього причина писати ті рядки в щоденнику? Можливо, він навмисне написав їх, щоб вона прочитала? Може, ті записані на папері щирі думки, полишені там, де вона неодмінно мала знайти їх, — лише характерний для нього спосіб сповістити їй те, чого він, як завеликий боягуз, не сказав би їй в обличчя? А втім, які його щирі думки? Інколи він почувався щасливим, навіть привілейованим, що живе з гарною жінкою, або що принаймні живе не сам. А інколи почувався по-іншому. То що тут щире — щастя, нещастя чи щось середнє між ними?

Питання, чому слід дозволити з’явитися в його щоденнику, а що слід навіки приховати, лежить у самому осередку всієї його писанини. Якщо він має цензурувати себе і не виражати ганебних почуттів — нарікань, що до його квартири вдерлися, або сорому за свої невдачі як коханця, — то як ці емоції колись можна було б перетворити й обернути в поезію? А якщо поезія не повинна бути інструментом такого переходу від ганебного до шляхетного, який сенс узагалі братися до поезії? Крім того, хто може сказати, що почуття, які він записав у своєму щоденнику, — його щирі почуття? Хто може стверджувати, мовляв, кожної миті, коли рухається перо, він справді є собою? Інколи він справді може бути собою, а інколи — може просто вигадувати. Як тут дізнатися напевне? І чому він узагалі повинен прагнути дізнатися напевне?

«Речі рідко є такими, якими видаються», — ось що він мав би сказати Жаклін. Проте який тут шанс, що вона зрозуміла б? Як вона може вважати, що прочитане в щоденнику не є правдою, ганебною правдою про те, що діється в голові її компаньйона в ті важкі вечори мовчання та зітхань, а навпаки, становить вигадку, одну з багатьох можливих вигадок, правдиву тільки в тому розумінні, що художній твір є правдивим — правдивим щодо себе, правдивим щодо своїх іманентних цілей — тільки тоді, коли читання ганебних рядків величезною мірою відповідає її власній підозрі, що її компаньйон не кохає її, що вона навіть не подобається йому?

Жаклін не повірить йому з тієї простої причини, що він не вірить собі. Інколи він думає, ніби узагалі ні в що не вірить. Але в остаточному підсумку лишається факт, що його перша спроба жити з жінкою скінчилася крахом, ганьбою. Він повинен повернутися до колишнього життя, коли він жив сам по собі, і в цьому буде неабияка полегкість. Проте він не може жити сам завжди. Коханки — частина життя художника; навіть якщо він уникне пастки шлюбу, як він заприсягся собі, він однаково знайде спосіб жити з жінками. Мистецтво не може живитися самою знедоленістю, тугою, самотністю. Повинні бути близькість, пристрасть, кохання.