Дитинство. Молодість. Літня пора

Жаклін, хоча формально вже не живе з ним, відчуває свободу приходити до його дверей будь-якої години дня і ночі. Інколи вона приходить звинуватити його за те або те слово, яке злетіло з його вуст і приховане значення якого тільки тепер розкрилося їй. Інколи вона просто пригнічена й потребує підтримки. А найгірше стається після сеансу терапії, коли вона знову і знову переказує те, що відбувалося з нею в кабінеті терапевта, досліджуючи значення його найменшого жесту. Вона зітхає і плаче, ковтає вино склянку за склянкою і засинає під час сексу.

— Ти повинен сам піти на терапію, — каже вона йому, затягуючись димом.

— Я подумаю про це, — відповідає він. Адже тепер він знає вже досить, щоб не суперечити.

Насправді він і гадки не має йти на терапію. Мета терапії — зробити індивіда щасливим. Який у цьому сенс? Щасливі люди не цікаві. Краще визнати тягар нещастя і спробувати перетворити його в щось вартісне, поезію, музику чи живопис: ось у що він вірить.

Проте він слухає Жаклін якомога терплячіше. Він чоловік, вона жінка, вона давала йому насолоду, а тепер він повинен заплатити за неї — саме так, здається, функціонують любовні зв’язки.

Її сюжет, який вона ніч у ніч із різними повторюваними і суперечливими варіантами переказує в його одурманене сном вухо, полягає в твердженні: мовляв, її справжнє «я» вкрав якийсь переслідувач, що інколи постає у вигляді її тиранічної матері, інколи — забіглого батька, інколи одного з її коханців-садистів, а інколи терапевта з рисами Мефістофеля. Отож він тримає в руках, запевняє вона, лише оболонку її справжнього «я»; вона віднайде силу кохати тільки тоді, коли поверне своє «я».

Джон слухає, але не вірить. Якщо вона відчуває, ніби її терапевт має якісь наміри щодо неї, чом би не перестати ходити до нього? Якщо вона каже, що сестра зневажає і висміює її, чом би не припинити бачити сестру? Ну, а сам він вважає: якщо Жаклін почала ставитись до нього радше як до повірника, ніж як до коханця, то тільки тому, що він не досить добрий коханець, не досить завзятий і палкий. Він думає: якби він був кращим коханцем, Жаклін невдовзі знайшла б своє зникле «я» і своє відсутнє бажання.

Чому він і далі відчиняє двері на її стукіт? Бо це саме те, що мають робити митці: не спати цілу ніч, виснажуватися, заплутувати своє життя в клубок. Чи, може, просто тому, що, незважаючи ні на що, йому подобається ця елегантна, безперечно гарна жінка, яка не відчуває ніякого сорому ходити по квартирі голяка під його поглядом?

Чому вона така вільна в його присутності? Чи на те, щоб дражнити його (адже вона, знає він, відчуває його очі на собі), чи тому, що всі медсестри поводяться отак у приватному затишку: скидають одяг, чухаються, прозаїчно розводяться про виділення, розповідають ті самі масні жарти, що й чоловіки в барах? А втім, якщо вона справді звільнилася від усіх обмежень, чому під час акту кохання вона така розсіяна, така недбала, так розчаровує?

Не його ідея — почати цей зв’язок, і не його ідея — поновити його. Але тепер, коли він уже заплутався в ньому, він не має сили втекти. Фаталізм узяв над ним гору. Якщо життя з Жаклін — своєрідна хвороба, нехай ця хвороба розвивається.

Він і Поль — достатньою мірою джентльмени, щоб не обмінюватися думками про своїх коханок. Але Джон підозрює, що Жаклін Лор’є обговорює його з сестрою, а сестра переказує почуте Полеві. Його бентежить, що Поль може знати, що відбувається в його приватному житті. Він певен, що з них двох Поль набагато вправніший із жінками.

Якось увечері, коли Жаклін працювала в клініці на нічній зміні, він заскочив до Поля на квартиру. Він побачив, що Поль готується їхати в Сент-Джеймс у гості до матері й провести там вихідні. Чом би й тобі не поїхати, запропонував Поль, бодай на суботу?

Хлопці на однісіньку секунду запізнилися на останній потяг. Якщо вони ще хочуть потрапити до Сент-Джеймса, треба йти пішки цілих дванадцять миль. Вечір чудовий. Чом би й ні?

Поль несе рюкзак і скрипку. І пояснює: скрипку бере тому, що в Сент-Джеймсі, де сусіди живуть не так близько, легше вправлятися на ній.