Читаем Доки кава не охолоне полностью

Доки кава не охолоне

Чоловік на ім’я Фусагі сидів за найближчим до входу столиком з розкритим журналом. Гіраї — біля барної стійки, навпроти неї — Казу. А за столиком у дальньому кінці кафе, де минулого тижня сиділи вони, був Горо. Лише одне змінилося: сама Фуміко сиділа на іншому місці.

Минулого тижня вона сиділа навпроти Горо. А тепер опинилася на стільці, який зазвичай займала жінка в білій сукні. Вона була навпроти Горо, проте їх розділяв один столик. Він так далеко. А втім, річ тут була зовсім не у відстані, а, радше, у тому, що все видавалося якимось неприродним. І спантеличений вираз обличчя Горо був цілком зрозумілим.

— …

Хай там як, вона не могла залишити свій стілець. Таким було одне з правил. «А що, як він запитає, чому я сиджу тут? Що я йому скажу?» Від цієї думки у Фуміко перехопило подих.

— О Господи, уже так пізно? Вибач, мушу йти…

Хоча Горо й здавався розгубленим, та, попри цю дивну ситуацію з різними столиками, він сказав точнісінько те саме, що й минулого разу. Схоже, це було ще якесь таємне правило мандрівки в минуле. Його слова так доречно нагадали Фуміко, у який час вона повернулася.

— Ох, нічого. Усе гаразд. У тебе обмаль часу? У мене теж.

— Що?

— Вибач…

Вони не могли порозумітися, і розмова зайшла в глухий кут. Хоча Фуміко знала, у який час повернулася, вона все одно була збентеженою, адже це вперше їй довелося здійснити мандрівку в минуле.

— Що?

— …

Аби трохи заспокоїтися, вона відсьорбнула кави, спостерігаючи над чашкою за реакцією Горо. «О ні! Кава вже не гаряча, а тепла! Зовсім скоро вона охолоне!»

Фуміко стривожилася. За такої температури вона вже могла випити її всю. Це був неочікуваний недолік. Фуміко кинула сердитий погляд на Казу за барною стійкою. Її дратував незмінний байдужний вираз на обличчі дівчини. Але це ще не все…

— Ох… Така гірка.

На смак кава була ще гіркішою, ніж вона думала. То була найгіркіша кава, яку їй доводилося куштувати. Дивні слова Фуміко ще більше спантеличили Горо.

— …

Потираючи шкіру над правою бровою, він зиркнув на свого годинника. Боявся спізнитися. Фуміко це розуміла, тому квапливо додала:

— Гм… Я маю сказати тобі щось важливе.

Вона насипала з цукорниці перед собою цукру у свою каву. Додавши ще й молока, почала енергійно перемішувати напій, вистукуючи ложкою об стінки чашки.

— Що?

Фуміко не знала, чому він насупився — бо вона додала до кави стільки цукру чи, може, бо не хотів тієї миті говорити про щось важливе.

— Я маю на увазі… Хочу як слід усе обговорити.

Горо знову поглянув на годинник.

— Зажди-но…

Фуміко відсьорбнула підсолодженої кави й схвально кивнула. До зустрічі з Горо вона не пила каву. Але запрошення покавувати стало приводом побачитися з ним і посприяло їхнім подальшим зустрічам. Спостерігаючи, як Фуміко, яка доти ненавиділа каву, гарячково підсолоджувала її й доливала молока, Горо іронічно посміхнувся.

— Агов, це серйозна справа, а ти тут насміхаєшся, бо я п’ю каву…

— Зовсім ні.

— Ще й як насміхаєшся! Навіть не намагайся заперечувати, усе написано на твоєму обличчі, — нетерпляче перебила його Фуміко.

— …

Вона відразу пошкодувала, що ось так перервала їхню розмову. Вона доклала стільки зусиль, аби повернутися в минуле, і тепер поводилася майже так само, як і минулого тижня. Знову відштовхувала його цими безглуздими звинуваченнями.

— …

Збентежений, Горо підвівся. Він звернувся до Казу за барною стійкою.

— Перепрошую… Скільки я маю заплатити? — Він потягнувся за рахунком.

Фуміко розуміла: якщо вона не завадить Горо, він оплатить рахунок і піде.

— Зачекай!

— Усе гаразд, краще залишмо все як є.

— Це не те, що я прийшла тобі сказати.

— Що?

«Не їдь».

— Чому ти не обговорив цього зі мною?

«Я не хочу, щоб ти їхав».

— Ну, це…