Доки кава не охолоне

Кава вже вистигла настільки, що вона могла випити її всю за один ковток.

— Не можна, щоб кава охолола… — сказала Когтаке й піднесла чашку до вуст.

— То я забув… я… забув тебе? — опустивши голову, пробурмотів Фусагі.

Його слова вибили їй землю з-під ніг. Вона навіть забула, навіщо піднесла до рота чашку кави.

«Забув мене?..»

Когтаке стривожено поглянула на Фусагі. Лише тепер помітила, який нещасний у нього був вигляд. Вона й гадки не мала, що він колись виглядатиме таким пригніченим. Розгубивши всі слова, жінка більше не могла дивитися йому у вічі й опустила голову.

— …

Промовчавши, Когтаке дала ствердну відповідь на його запитання.

Фусагі спостерігав за її безпорадністю.

— Он воно що… Цього я й боявся… — сумно пробурмотів він. І опустив голову так низько, що його шия, здавалося, от-от зламається.

Очі Когтаке налилися сльозами. Коли йому діагностували хворобу Альцгеймера, він щодня потерпав від страху втратити пам’ять. А вона, його дружина, навіть не помічала, що він носив у собі ці болісні думки й почуття. Коли довідався, що вона повернулася з майбутнього, найперше, про що хотів дізнатися, — чи забув її, свою дружину. Це відкриття водночас утішило й засмутило Когтаке.

А ще воно додало їй сил зазирнути у вічі Фусагі своїми заплаканими очима. Вона широко посміхнулася, щоб її сльози здавалися йому сльозами щастя.

— А знаєш, невдовзі тобі стане краще.

«Я медсестра і знаю, коли треба бути сильною».

— Насправді ти з майбутнього сам розказав мені…

«Я можу казати що завгодно, теперішнє однаково не зміниться».

— …що, бувало, страх долав тебе…

«Яка різниця, чи правду я кажу? Якщо я можу хоч трішки його заспокоїти, нехай навіть ненадовго, я маю це зробити

…»

Когтаке несамовито бажала, щоб він повірив у її брехню. Вона все за це віддала б. У горлі застряг клубок. Її щоками котилися сльози. Та вона й далі щасливо посміхалася.

— Усе буде гаразд…

«Усе буде гаразд!»

— Тобі стане краще…

«Тобі стане краще!»

— Не хвилюйся…

«Ти видужаєш… Справді!»

У кожне слово, яке промовляла до Фусагі, жінка вкладала всю свою силу. Вона не сприймала це за брехню. Навіть якщо Фусагі забув її… Навіть якщо її слова не змінять теперішнього. Він дивився їй прямісінько в очі, а Когтаке не зводила погляду з нього, не витираючи потоки своїх сліз. Фусагі виглядав щасливим.

— Справді? — тихенько прошепотів він.

— Так, — Когтаке кивнула.

Фусагі дивився на неї так лагідно, як ніколи раніше. Опустивши очі на коричневий конверт у своїх руках, він повільно наблизився до Когтаке й зупинився на відстані простягнутої руки.

— Ось, — сказав він. І, наче сором’язлива дитина, простягнув їй конверта.

Когтаке спробувала відштовхнути його руки.

— Але тобі покращає, — сказала вона.

— То можеш його викинути, — Фусагі наполегливо простягав їй листа.

З його голосу зникла звична похмурість. Він промовив ці слова так ласкаво, що в серце Когтаке закралося дивне відчуття, ніби вона щось проґавила.

Фусагі ще раз тицьнув їй коричневого конверта. Жінка простягнула свої тремтливі руки й ніяково взяла його. Вона не знала, чого чекати від Фусагі.

— Пий. Не можна, щоб кава охолола, — сказав чоловік, демонструючи, як добре знає правила. Він нагадував їй, що каву треба допити, доки вона не вистигла. Здавалося, та добра посмішка ніколи не сходила з його обличчя.

Когтаке кивнула. Легесенько. У неї не лишилося більше слів, тому вона потягнулася до чашки.

Коли Когтаке обхопила обома долонями чашку, Фусагі відвернувся.

Наче сплив час, подарований їм як подружжю. Очі Когтаке знову почали наливатися сльозами.

— Любий… — гукнула вона несподівано навіть для себе.

Фусагі не обернувся. Його плечі ледь помітно здригалися. Не зводячи погляду з його спини, Когтаке одним ковтком допила каву. Вона зробила це так швидко не тому, що поспішала, адже кава могла будь-якої миті охолонути, а з поваги до Фусагі. Він так завбачливо відвернувся, аби вона могла швидко й безпечно повернутися в майбутнє. Такої глибини сягала його доброта.

— Любий мій…

Когтаке відчула, що її огортає мерехтлива пара. Поставила чашку на блюдце. Коли забрала від неї руки, вони теж почали перетворюватися на пару. Жінка поверталася в теперішнє. Та швидкоплинна мить, коли вона знову відчула себе дружиною Фусагі, минула. Зненацька він обернувся. Схоже, його увагу привернув дзенькіт її чашки, коли вона поставила її на блюдце. Когтаке не знала, якою бачив її Фусагі, але, вочевидь, він таки її бачив. Її свідомість теж огортала пара, та вона ще встигла помітити, як його губи ледь ворухнулися.

Якщо їй не здалося, він сказав: «Дякую».