Доки кава не охолоне

Дуже прикро, що так сталося, але, може, воно й на краще. Власне кажучи, їй навіть дещо полегшало. Вона, звісно ж, хотіла прочитати того листа, та водночас почувалася винною в тому, що, так би мовити, робитиме це без дозволу Фусагі. Він точно розсердився б, якби дізнався, що вона навмисне повернулася з майбутнього, аби прочитати того листа.

З іншого боку, ніякі її дії все одно не змінювали теперішнього. Тому й не мало великого значення, прочитає вона листа чи ні. Якби від читання стан Фусагі міг поліпшитися, вона неодмінно зробила б це — віддала б життя за того листа. Однак він нічим не міг зарадити хворобі Фусагі. Теперішнє не зміниться, і він однаково її не пам’ятатиме.

Когтаке спокійно й тверезо оцінила свою скрутну ситуацію. Зовсім нещодавно її шокувало запитання Фусагі: «Перепрошую… Ми знайомі?» Воно її дуже засмутило. Жінка знала, що колись цей день настане, та він усе одно заскочив її зненацька. Саме це привело її в минуле.

Когтаке потроху опанувала себе.

Якщо вона справді опинилася в минулому, їй не було чого там робити. Треба повернутися в теперішнє. «Навіть якщо Фусагі забув мене, я завжди буду його медсестрою. Зрештою, це і є моя робота. Я маю робити все, що можу». Когтаке вже ухвалила для себе таке рішення й не збиралася відступатися.

— Сумніваюся, що це романтичне послання, — пробурмотіла вона й потягнулася до чашки з кавою.

Дзень-дзелень.

Хтось зайшов до кафе. Аби потрапити всередину, доводилося спускатися сходами до підвалу. Біля їхнього підніжжя були масивні дерев’яні двері з прожилками метрів зо два заввишки. Коли ці двері відчинялися, лунав дзень-дзеленькіт маленького дзвоника. Однак відвідувач з’являвся не відразу: спершу він мав перейти ще шмат земляної підлоги перед входом до кафе. Після дзвоника минало кілька секунд, перш ніж відвідувач заходив усередину.

Тому коли озвався дзвоник, Когтаке не могла знати, хто заходив до кафе. «Може, це Негаре?.. Або Кеї?..» Когтаке напружилася в очікуванні. Її серце мало не вистрибувало з грудей у якомусь передчутті. Таке доводиться переживати далеко не щодня — насправді, хіба що раз у житті. «Якщо це Кеї, вона, мабуть, запитає що я тут роблю. Казу, з іншого боку, найімовірніше, просто байдужно виконуватиме свою роботу… А це не надто обнадіює».

Подумки Когтаке уявляла собі різні сценарії розвитку подій. Але на порозі кафе не було ані Кеї, ані Казу. Там стояв Фусагі.

— Ох… — мимоволі скрикнула Когтаке.

Він заскочив її зненацька. Жінка повернулася в минуле, щоб побачитися з Фусагі, але зовсім не чекала, що він просто зараз зайде до кафе.

Фусагі був одягнений у темно-синю футболку-поло й бежеві шорти до колін. Він доволі часто вдягався так, коли мав вихідний. Схоже, надворі було спекотно, бо чоловік обмахувався своєю чорною текою із застібкою.

Когтаке нерухомо сиділа на своєму стільці. Фусагі застиг біля входу, міряючи її здивованим поглядом.

— Привіт… — почала Когтаке.

Вона й гадки не мала, з чого почати розмову, задля якої вона повернулася. Раніше Фусагі ніколи так на неї не дивився. Ані тоді, коли вони познайомилися, ані тим паче після їхнього одруження. Вона почувалася водночас утішено й ніяково.

Видобувала з пам’яті нечіткий спогад трирічної давнини, але не знала, як перевірити, чи й справді повернулася на три роки в минуле. Може, вона не змогла сформувати потрібний образ, через якусь помилку спрацювала тільки частина з трійкою й вона, скажімо, повернулася лише на три дні? Саме коли вона заглибилася в роздуми про свою неоднозначну уяву…

— Ох, привіт… Не очікував тебе тут побачити, — буденно пробурмотів Фусагі.

Він говорив так само, як до хвороби. Був таким, яким вона його уявила. Ні, таким, яким вона його пам’ятала.

— Я чекав удома, але ти все не приходила… — додав він.

Аж ось відвів погляд. Нервово прокашлявся й насупився, ніби його щось непокоїло.

— То це справді ти?

— Гм?

— Ти знаєш, хто я?

— Що?

Фусагі спантеличено дивився на Когтаке.

Але жінка, звісно ж, не глузувала з нього. Вона мала якось пересвідчитися. Жодних сумнівів у тому, що вона повернулася в минуле, не залишилося. Але в який саме момент вона потрапила? До того, як у Фусагі з’явилися симптоми хвороби Альцгеймера? Чи після?

— Просто назви моє ім’я, — сказала вона.

— Може, досить уже оцих твоїх жартів? — роздратовано кинув він.

Хоча він не відповів на її запитання, Когтаке полегшено посміхнулася.

— Ні… Усе гаразд… — Вона легенько похитала головою.

Цей короткий діалог розповів жінці те, що вона хотіла знати.