Доки кава не охолоне

Це вперше Кеї усвідомила, котра була година. Вона потрапила в майбутнє не о п’ятнадцятій, а о десятій годині ранку. Посмішка зійшла з її обличчя.

— Ох, так… Добре, — слабким голосом відказала Кеї. Вона завершила розмову й поклала слухавку на стіл.

Кеї так хотілося поговорити з дівчиною. Але тепер вона вся зблідла, на її обличчі не залишилося й сліду того радісного очікування, яке було ще хвилину тому. Дівчина теж застигла на місці й здавалася наляканою. Кеї повільно простягнула руку до чашки, щоб перевірити температуру кави. Досі тепла. Вона ще мала трохи часу, доки кава геть не охолола.

Кеї повернулася й знову подивилася на дівчину.

«Моя дитина…»

Усвідомлення того, що перед нею стоїть її донька, раптом накрило Кеї. Вона погано чула Негаре через якісь перешкоди на лінії, але загалом він сказав таке:

«Ти мала перенестися на десять років уперед, але сталася якась помилка й ти потрапила на п’

ятнадцять років уперед. Схоже, десять років і п’ятнадцята година сплутались і вийшло п’ятнадцять років і десята година. Ми дізналися про це, коли ти повернулася назад, але зараз, через невідкладну причину, про яку нема часу розповідати, ми на Хоккайдо. Дівчина, яку ти бачиш перед собою, — наша донька. У тебе залишилося небагато часу, тож гарненько роздивися нашу дорослу, здорову й гарну доньку та повертайся додому».

Сказавши це, Негаре, вочевидь, хвилюючись через те, що в Кеї обмаль часу, відразу поклав слухавку. Почувши, що дівчина перед нею — її донька, Кеї раптом розгубила всі слова.

Та навіть більше, ніж спантеличення й паніка, її охопив жаль.

А все тому, що Кеї не сумнівалася: дівчина знала, що вона була її матір’ю, хоча сама Кеї не впізнала її. Різниця в часі була завеликою. Хоча до цієї миті Кеї не звертала на годинники жодної уваги, тепер добре чула вистукування їхніх стріл. Вони мовби казали їй: «Тік-так, тік-так, кава от-от охолоне!» Її час спливав. Похмуре обличчя дівчини було відповіддю на її неозвучене запитання: «Чи пробачиш, що я змогла лише привести тебе в цей світ?» Серце Кеї боляче стислося. Вона силкувалася знайти якісь слова.

— Як тебе звати? — нарешті озвалася вона.

Але дівчина не відповіла. Опустила голову й довго мовчала.

Кеї сприйняла мовчання доньки як ще один доказ її образи. Від цього було боляче, і Кеї теж опустила голову. А потім…

— Мікі… — сказала дівчина ледь чутно, слабким голосом.

Кеї стільки хотіла в неї запитати. Але через той її слабкий голос подумала, що донька не хоче з нею говорити.

— Мікі… Ох, дуже гарне ім’я… — лише й спромоглася вимовити.

Мікі нічого не відповіла. Натомість якось підозріливо подивилася на Кеї, ніби їй не сподобалася реакція жінки, і квапливо вийшла до затильної кімнати. Тієї миті чоловік визирнув з кухні.

— Мікі, з тобою все гаразд? — гукнув він, але дівчина не звернула на нього уваги.

Дзень-дзелень.

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Чоловік ще не встиг договорити, коли до кафе увірвалася жінка. На ній були біла блузка з короткими рукавами, чорні штани й фартух темно-винного кольору. Схоже, вона бігла під палючим сонцем, бо страшенно захекалась і вся спітніла.

— Ох!

Кеї впізнала її. Чи, принаймні, вона видавалася їй знайомою. Спостерігаючи за жінкою, яка відсапувалася, Кеї направду відчула, що минуло п’ятнадцять років. Перед нею була Фуміко Кійокава, жінка, яка зовсім нещодавно, у теперішньому, питала Кеї, чи з нею все гаразд. Тоді Фуміко була стрункою, а тепер стала круглою й повновидою.

Фуміко помітила, що Мікі немає в кафе.

— Де Мікі? — допитувалася вона в чоловіка.

Схоже, Фуміко знала, що о цій годині Кеї мала прибути з минулого, тому й була така нетерпляча. Чоловіка її поведінка не на жарт збентежила.

— У затильній… — відказав він, вочевидь, досі не розуміючи, що тут відбувається.

— Чому? — Фуміко ляснула рукою по барній стійці.

— Ем-м… Що? — запитав він роздратовано й узявся розтирати шрам над правою бровою, геть спантеличений звинуваченнями Фуміко.

— Не можу в це повірити… — Фуміко зітхнула, не відриваючи очей від чоловіка. Але вона не збиралася його звинувачувати — сама була винна, що спізнилася на таку важливу зустріч.

— То ви тепер дбаєте про кафе?.. — слабким голосом запитала Кеї.

— Гм, так… — Фуміко перевела погляд на неї. — Ви говорили з Мікі?

Це було дуже прямолінійно, і Кеї найменше хотілося відповідати на це запитання.

Вона лише опустила голову. Не могла спромогтися на слово.

— Ви поговорили з нею? — не вгавала Фуміко.

— Ох, не знаю… — невпевнено почала Кеї.

— Я покличу її.