Доки кава не охолоне

Кеї вперше зрозуміла, як важко було її батькові. Її серце стислося від усвідомлення, як він боявся, знаючи, що його час добігає кінця й доведеться залишити своїх рідних. Нарешті зрозумівши батькові почуття, Кеї також осягнула всю глибину маминих слів. Зрозуміла, що вони народилися від великої любові й поваги до свого чоловіка.

Невдовзі все навколо потроху сповільнилося й урешті зупинилося. Кеї вже не була парою, а знову відчула власне тіло, стала самою собою.

Завдяки Казу вона потрапила в майбутнє — на десять років уперед. І передусім вона роззирнулася на всі боки.

Товсті колони й дерев’яні балки, які перетинали стелю, були лискучого темно-брунатного кольору, наче горіхова шкаралупа. На стінах висіли три годинники. Земляний тиньк рудувато-коричневого кольору був поцяткований колекцією старих плям понад столітньої давнини, що їх Кеї вважала дивовижними. У цьому тьмяно освітленому приміщенні, де навіть удень усе видавалося вицвілим, мов на старій світлині, стиралося відчуття часу. Ретроатмосфера кафе завше заспокоювала. Угорі, під стелею, беззвучно помаленьку обертався вітряк з дерев’яними лопатями. На такий перший побіжний погляд ніщо не підказувало Кеї, що вона перенеслася на десять років у майбутнє.

Одначе відривний календар біля касового апарата показував двадцять сьоме серпня, а Казу, Негаре й Когтаке, яких вона щойно бачила, ніде не було.

Натомість за барною стійкою стояв якийсь чоловік і витріщався на Кеї.

Що? Кеї здивувалася, побачивши його там. Вона не пригадувала, хто це. Він був одягнений у білу сорочку, чорну камізельку й метелика, мав популярну стрижку з короткими боками й потилицею. Вочевидь, він працював у кафе. Адже стояв за барною стійкою й геть не здивувався, що Кеї так несподівано матеріалізувалася на тому стільці. Отже, знав про особливість цього місця.

Чоловік нічого не сказав, просто дивився на Кеї. Невтручання в справи людини, яка з’явилася на тому стільці, було типовою реакцією працівників кафе на мандрівників у часі. Невдовзі він почав до скрипоту натирати склянки. Середніх зросту й статури, на вигляд близько сорока, а може, і трохи за сорок. Він скидався на звичайного офіціанта. Його манери навряд чи можна було назвати приязними, а від правої брови до правого вуха його обличчя перетинав великий шрам від опіку, тому він видавався замкнутим і неговірким.

— Ем, перепрошую…

Здебільшого Кеї не переймалася тим, наскільки відкритими до спілкування були інші люди. Вона могла заговорити з будь-яким незнайомцем так, наче вони вже давно знайомі. Але тієї миті Кеї почувалася дещо спантеличеною. Вона говорила з тим чоловіком так, ніби була іноземкою, яка на силу давала собі раду з чужою мовою.

— Ем, а де управитель?

— Управитель?

— Управитель кафе — він тут?

Чоловік за барною стійкою розставляв відполіровані склянки на полиці.

— Мабуть, це я… — відказав він.

— Що?

— Перепрошую, у чому річ?

— Ви? Це ви — управитель?

— Так.

— …Цього кафе?

— Так.

— Справді?

— Ага.

«Це неможливо».

Здивована, Кеї відкинулася на спинку стільця.

Чоловіка її реакція теж здивувала. Він облишив роботу й вийшов з-за барної стійки.

— Що… що саме не так?

Вочевидь, його не на жарт збентежила така реакція на те, що він — тутешній управитель. Але вираз обличчя Кеї спантеличив його ще більше. Вона точно була шокована, і її реакція змушувала його нервувати.

Кеї намагалася зрозуміти, у чім річ. Що могло трапитися за ті десять років? Вона не могла уявити нічого путнього. У неї було стільки запитань до чоловіка, який стояв перед нею, але думки сплуталися, а часу залишалося дедалі менше. Кава невдовзі охолоне, і мандрівка в майбутнє може виявитися марною.

Кеї опанувала себе й подивилася на чоловіка, який занепокоєно зиркав на неї.

«Треба заспокоїтися…»

— Ем…

— Так?

— Куди подівся попередній управитель?

— Попередній управитель?

— Ну, ви знаєте… такий кремезний чоловік з вузькими очима…

— А, Негаре…

— Так!

Цей чоловік принаймні знав Негаре. Кеї мимоволі подалася вперед.

— Негаре зараз на острові Хоккайдо.

— Хоккайдо…

— Так.

Кеї приголомшено кліпнула. Вона мала почути це ще раз.

— Що? Хоккайдо?

— Так.

Цього разу в Кеї запаморочилося в голові.

«???»

Усе відбувалося геть не так, як вона собі думала. Скільки вона знала Негаре, він жодного разу не згадував про Хоккайдо.

— Але чому?

— Ну, на це запитання я відповісти не можу… — сказав чоловік, занепокоєно потираючи шрам над правою бровою.

Кеї почувалася вкрай спантеличеною. Усе було дуже дивно.

— Ох, то ви хотіли побачитися з Негаре?

Але чоловік не вгадав.

Кеї не мала сил відповідати. Усередині все стислося від марності цієї витівки. Вона була не з тих людей, які приймають раціональні рішення. Завжди покладалася на інтуїцію. Тому, опиняючись у подібних ситуаціях, губилася й не розуміла, що відбувається та як таке взагалі могло статися. Кеї думала, що, потрапивши в майбутнє, зустрінеться зі своєю дитиною. Її настрій помітно погіршився, і чоловік спробував удруге.

— То, може, ви прийшли побачитися з Казу?

— Ага! — вигукнула Кеї, коли в неї раптом з’явилася нова надія.