Доки кава не охолоне

Кеї ствердно кивнула й схрестила руки на грудях. Тоді зустріч із незнайомкою видалася їй дивною, але тепер усе повернулося на свої місця.

— Ми фотографувалися разом, правда? — запитала Кеї дівчину, яка стояла біля входу.

Проте на її обличчі застиг подив.

— Перепрошую, але про що ви говорите? — обережно запитала вона.

Кеї збагнула причину її подиву й зрозуміла свою помилку.

«Он воно що…»

Мабуть, дівчина повернулась у минуле після цієї зустрічі. Тому не дивно, що запитання про спільне фото спантеличило її.

— Ох, не зважай, я нічого такого не мала на увазі…

Кеї посміхнулася, але дівчина, схоже, усе ще почувалася незатишно, тому лише ввічливо кивнула й швиденько зникла в затильній кімнаті.

«Що ж, принаймні мені полегшало».

Кеї приклала руку до грудей і радісно посміхнулася дівчині, коли та йшла до затильної кімнати. Тепер вона була значно щасливішою. Перенеслася в майбутнє, та замість Казу й Негаре тут був незнайомий чоловік. Засмутилася, що доведеться повертатися назад, так і не зустрівшись зі своєю дитиною. Але поява тієї дівчини все змінила…

Кеї торкнулася чашки, щоб перевірити, чи вона ще достатньо тепла.

«Ми маємо подружитися до того, як ця кава охолоне».

Від цієї думки в грудях Кеї розлилося приємне тепло. Зустрілися двоє людей, яких розділяли десять років.

Невдовзі дівчина повернулася до кафе.

«Ох…»

Вона тримала в руках фартуха винного кольору.

«Та це ж мій фартух!»

Кеї, звісно ж, не забула, навіщо сюди прийшла. Проте була не з тих людей, які надто довго бідкаються через те, що їхні сподівання не справдилися. Зненацька вона змінила свій план і вирішила потоваришувати з цією цікавою дівчиною. З кухні визирнув чоловік-управитель і подивився на дівчину у фартуху.

— Ох, ти не мусиш сьогодні допомагати. Зрештою… у нас лише одна відвідувачка, — сказав він.

Але дівчина нічого не відповіла й стала за барну стійку.

Чоловік не наполягав і повернувся на кухню. Дівчина взялася зосереджено витирати барну стійку.

«Агов! Поглянь на мене!»

Кеї відчайдушно намагалася привернути її увагу, розхитуючись із боку в бік, але дівчина жодного разу не глянула на неї. Та Кеї не збиралася здаватися.

«Може, вона донька управителя, якщо допомагає в кафе?»

Кеї безтурботно перебирала подумки різні варіанти.

Дзинь-дзинь, дзинь-дзинь… Дзинь-дзинь, дзинь-дзинь.

У затильній кімнаті озвався телефон, перервавши роздуми Кеї.

— Я… — Кеї насилу стрималася, щоб не кинутися до телефона. Може, і минуло десять років, але звук дзвінка був той самий.

«Ох… Обережно… Ти ледь не підвелася…

»

Вона мало не порушила правило, яке забороняло залишати той стілець. Річ не в тім, що не було фізичної змоги підвестися з нього. Просто того, хто навіть трішки відірвався від стільця, відразу повертало в теперішнє. Це правило могло видатися плутаним, якщо його як слід не пояснити, але Кеї добре його розуміла.

Чоловік вийшов з кухні, кинув: «Я відповім», і зайшов до затильної кімнати. Кеї витерла піт із чола й полегшено зітхнула. Вона чула, як чоловік говорив з кимось телефоном.

— Так, вітаю… О, привіт! Так, вона тут… Ох, звісно… Зачекай хвильку… Я покличу її…

Раптом чоловік вискочив з кухні.

«Гм-м?»

Він підніс слухавку Кеї.

— Телефон… — сказав він і простягнув їй слухавку.

— Мені?

— Це Негаре.

— Справді?

— Він попросив передати вам слухавку.

Почувши ім’я Негаре, Кеї відразу взяла слухавку.

— Привіт! Що ти робиш на Хоккайдо? Можеш пояснити, що відбувається? — Кеї говорила так голосно, що її слова відлунювали від стін кафе.

Чоловік, досі не розуміючи, у чім річ, спантеличено схилив голову набік і повернувся на кухню.

— Алло?

Водночас дівчина ніяк не відреагувала, ніби зовсім не чула гучного голосу Кеї. Вона й далі порядкувала за барною стійкою.

— Що? Нема часу? Та це в мене нема часу!

Доки вона говорила, кава потроху вистигала.

— Що? Я ледве тебе чую! Що? — Кеї притиснула слухавку до лівого вуха, а праве закрила долонею. Хтозна чому на іншому кінці дроту панував страшенний гармидер, і вона майже нічого не чула.

— Що? Дівчина-старшокласниця? — Кеї постійно перепитувала Негаре. — Так, вона тут. Вона побувала в кафе тижнів зо два тому. Приходила з майбутнього сфотографуватися зі мною. — Кеї перевела погляд на дівчину. — Так, так. То що там з дівчиною?

Вона не зводила очей з незнайомки, яка, хоча й не дивилася на Кеї, раптом облишила свою роботу. Здавалася напруженою й схвильованою.

«Цікаво, чому вона така схвильована?»

Ця думка не давала Кеї спокою, але треба було зосередитися на тому, що казав їй Негаре, адже це теж було дуже важливо.

— Як я й казала, я майже не чую тебе. Агов? Що? Ця дівчина?

Наша донька.

Саме тієї миті настінний годинник посередині почав вибивати час… десять разів.