Доки кава не охолоне

Як вона могла забути? Причепилася до чоловіка із запитаннями про управителя й геть забула про головне. Адже це саме Казу спонукала її до мандрівки в майбутнє, це вона дала їй обіцянку. Байдуже, що Негаре поїхав на Хоккайдо. Якщо Казу тут, їй нема про що хвилюватися. Кеї намагалася стримати вибух емоцій.

— То що там з Казу? — поквапилася запитати вона.

— Гм?

— Казу! Вона тут?

Якби чоловік стояв ближче, вона, певно, ухопила б його за комір сорочки.

У відповідь на її порив чоловік відступив на кілька кроків.

— То вона тут чи ні?

— Гм, послухайте… — Чоловік відвів очі, спантеличений допитом Кеї. — Річ у тім… Казу…

— …

— …теж на острові Хоккайдо, — обережно й стримано відповів чоловік.

«Ось і все…»

Відповідь незнайомця знищила всі її надії.

— Ох, невже Казу теж немає?

Чоловік дивився на неї занепокоєно. Кеї виглядала так, ніби з неї виссали душу.

— З вами все гаразд? — запитав незнайомець.

Кеї подивилася на нього так, ніби хотіла сказати: «Хіба ви самі не бачите?», але він, звісно, нічого не знав про її ситуацію, тому вона не могла ні в чому йому дорікнути.

— Так, зі мною все добре… — пробурмотіла вона пригнічено.

Чоловік спантеличено схилив голову набік, а потім повернувся назад за барну стійку.

Кеї погладила свій живіт.

«Не знаю чому, але якщо ці двоє подалися на Хоккайдо, ця дитина теж має бути з ними… Схоже, нам не судилося зустрітися…»

Кеї опустила плечі й понуро відкинулася на спинку стільця. Такий ризик завжди існував. Якби їй пощастило, вони зустрілися б. Кеї розуміла це. Якби так легко було побачитися з кимось у майбутньому, то більше людей здійснювали б цю мандрівку.

Скажімо, якби Фуміко Кійокава й Горо пообіцяли одне одному зустрітися в кафе за три роки, то, звісно, зустрілися б. Але щоб це сталося, Горо мав би дотримати своєї обіцянки й прийти до кафе. Існувало чимало причин, які могли перешкодити йому в цьому. Він міг їхати на авто й застрягнути в заторі. Або йти пішки й шукати інший шлях через дорожні роботи. Він міг зупинитися, щоб запитати дорогу, або й узагалі заблукати. Могли навіть трапитися раптова злива чи якийсь інший природний катаклізм. Він міг проспати або ж просто переплутати час зустрічі. Іншими словами, майбутнє було непередбачуваним.

Хтозна чому Негаре й Казу подалися на Хоккайдо, але так уже сталося. Острів Хоккайдо лежав майже за тисячу кілометрів від кафе, і Кеї приголомшила звістка про те, що вони поїхали так далеко. Та навіть якби вони були на відстані однієї зупинки потяга, однаково не встигли б повернутися до кафе, доки не охолоне її кава.

Припустімо, що повернувшись у минуле, вона розповість їм про цю поїздку. Але це нічого не змінить, вони все одно поїдуть на Хоккайдо. Кеї знала правила. Просто їй не пощастило. Ось і все. Ретельно все обміркувавши, вона опанувала себе. Узяла чашку й відсьорбнула кави. Ще доволі тепла. Кеї вміла швидко змінювати настрій. То був ще один складник таланту Кеї жити щасливо

, про який згадувала Гіраї. Вона могла впадати в крайнощі й коли раділа, і коли сумувала, але довго це не тривало. Дуже шкода, що вона не зможе побачитися зі своєю дитиною, однак вона ні про що не жалкувала. Кеї зробила все, що могла, аби здійснити свою мрію, і навіть подалася для цього в майбутнє. Вона не гнівалася на Казу й Негаре. У них точно була якась вагома причина для поїздки. Кеї не вірила, що вони не доклали всіх зусиль, аби ця зустріч відбулася. «Я отримала ту обіцянку буквально кілька хвилин тому. А тут минуло вже десять років. Що ж… нічого не вдієш. Може, коли повернуся назад, сказати їм, що ми зустрілися?..»

Кеї потягнулася до цукорниці, яка стояла на столі.

Дзень-дзелень.

Кеї саме хотіла додати трохи цукру до своєї кави, коли почувся дзвоник на дверях, і вона за звичкою ледь не гукнула: «Вітаю! Ласкаво просимо!», але чоловік випередив її.

— Вітаю! Ласкаво просимо! — гукнув він.

Кеї прикусила губу й повернулася до входу.

— А, це ти, — сказав чоловік.

— Привіт, я повернулася, — відповіла дівчина віку, мабуть, старшокласниці.

На вигляд їй було чотирнадцять або п’ятнадцять років. Одягнена була по-літньому, у вільну білу блузку без рукавів, джинсові шорти до колін і плетені босоніжки. Волосся акуратно зібрала в стягнений червоною защіпкою хвіст.

«Ох… Та дівчина, яка нещодавно була у кафе…»

Кеї впізнала дівчину, щойно побачивши її обличчя. Вона приходила в кафе з майбутнього й просила зробити спільне фото. Тоді була вдягнена по-зимовому й волосся мала коротке, тому виглядала дещо інакше. Але Кеї пригадала, як її тоді здивували ті великі гарні очі дівчини.

«То ось як ми зустрілися…»