Дружина мандрівника в часі

Заплющую очі. Лунає звук, наче розривають простирадла, проте набагато гучніше, відтак каскадом розлітаються склянки й порцеляновий посуд. Генрі зникає.

— О, Боже! — Шаріс приголомшена.

Ми з Генрі вирячились одне на одного. То був не той Генрі. То був жорстокий та гидкий Генрі. Що з тобою коїться? З його сполотнілого лиця помітно, що він також не розуміє. Дивиться, чи у віскі немає шматків скла, й випиває його до дна.

— А що з усіма цими склянками? — вимагає пояснень Гомес, акуратно змахуючи з себе можливі залишки битого скла.

Генрі встає, подає мені руку. Він весь вимащений кров’ю, на ньому друзки від глиняного посуду та кришталю. Піднімаюсь і дивлюсь на Шаріс. На її лиці значний поріз — щокою, немов сльоза, стікає велика крапля крові.

— Усе, що не є моїм тілом, залишається, — пояснює Генрі.

Показує їм діру від зуба, який йому довелося вирвати, бо пломба з нього постійно вилітала під час переміщень у часі.

— У який би я зараз не повернувся час, на мені не буде битого скла, нікому не доведеться сидіти з пінцетом та витягувати його з мене.

— Їм не доведеться, а нам — так, — зауважує Гомес, акуратно виймаючи скалку з волосся Шаріс. І він каже правду.

Бібліотечна наукова фантастика

Середа, 8 березня 1995 року (Генрі тридцять один)

Генрі: Граємо з Метом у хованки між стелажами відділу «Спеціальні зібрання». Він розшукує мене: нам потрібно проводити майстер-клас із каліграфії для однієї з піклувальниць бібліотеки Ньюбері та її клубу «Жіночі листи». Ховаюся, бо перед тим, як він мене знайде, хочу нап’ялити на себе одяг.

— Ну ж бо, Генрі, вони чекають! — гукає Мет десь із відділу «Ранні американські плакати». Натягую на себе штани у відділі «Французькі художники двадцятого сторіччя».

— Ще хвильку: хочу дещо знайти! — кричу йому у відповідь.

А сам міркую, що для таких ситуацій непогано було би навчитися черевомовленню. Метовий голос чується ближче.

— Знаєш, у місіс Конелі будуть кошенята. Добре, забудь, йдемо вже звідсіля. — Він просовує голову в той ряд, де я саме застібаю ґудзики на сорочці. — Що ти робиш?

— Що?

— Ти знову бігав поміж стелажами голяка, так?

— Е-е, може, — намагаюсь надати байдужості своєму голосу.

— Ісусе Христе, Генрі! Дай мені візок.

Мет хапає завалений книгами візок та відкочує його до читального залу. Масивні металеві двері відчиняються та зачиняються. Натягую шкарпетки та взуття, зав’язую краватку, струшую пил з піджака та одягаю його. Виходжу до читального залу та бачу Мета, який схилився над довгою партою. Його оточують багаті пані середнього віку. Починаю оповідати про різноманітні типи почерків, які можна побачити у книзі геніального Рудольфа Коха. Мет розкладає течки зі зразками та сипле різними мудрими висловами про Коха. Під кінець семінару розумію, що цього разу він, мабуть, не вбиватиме мене. Втішені пані шкандибають обідати, а ми з Метом метушимося біля столу, складаючи книги до їхніх коробок і на візочок.

— Вибач, що запізнився, — перепрошую.

— Якби ти не був таким професіоналом своєї справи, — відказує він, — ми би вже давно тонували тебе та використали у якості палітурки до «Маніфесту нудистів».

— Такої книжки не існує.

— Хочеш посперечатися?

— Ні.

Повертаємо візок до стелажів і починаємо розкладати на полички течки та книжки. Відтак купую Метові обід у «Б’ю Тай». Навіть якщо мені не забуто, то принаймні усе пробачено.

Вівторок, 11 квітня 1995 року (Генрі тридцять один)

Генрі: У бібліотеці Ньюбері є один проміжок між сходами, якого я побоююсь. Він розташований у східному крилі довгого коридору й тягнеться через усі чотири поверхи, відділяючи читальні зали від книгосховищ. Не можна сказати, що він величний, на відміну від основних сходів зі своїми мармуровими сходинками та гравірованими балюстрадами. Там немає вікон, лише флуоресцентні лампи, стіни зі шлакобетонних блоків, бетонні сходи з жовтими сигнальними смужками. На кожному поверсі — металеві двері без вікон. Утім, не це мене лякає. Клітка — ось те, від чого мені стає лячно.

Клітка висотою в чотири поверхи простягається у центрі цього отвору. З першого погляду можна подумати, що це — шахта ліфту, але там його немає, і ніколи не було. Здається, у Ньюбері не знайдеться жодної людини, яка би знала, для чого ця клітка, чи хоча би навіщо її встановили. Припускаю, що для того, щоб люди не падали зі сходів і не ламали собі кісток. Клітка пофарбована у бежевий колір та зроблена зі сталі.

Коли вперше прийшов сюди працювати, Кетрін поводила мене по всіх щілинах та закапелках. З гордістю демонструвала мені книгосховище, залу з артефактами, кімнату без цільового призначення у східному крилі, де Мет практикується у співах; страшенно брудний кабінет МакАлістера, приміщення для наукової діяльності аспірантів, їдальню для персоналу.

Коли Кетрін відчинила двері до цього отвору, дорогою до архіву, на якусь мить я запанікував. Побіжно глянув на перехрещені дроти клітки й відсахнувся, як норовистий кінь.

— Що це? — запитав у Кетрін.