Дружина мандрівника в часі

— Я вже досхочу наївся тими детекторами у книгосховищах Ньюбері. Цього тижня мене вже двічі закидало у книгосховище після робочого дня. А як тільки-но потраплю туди, охоронець тут як тут, перевіряє, що там. Це просто бісить!

— Не думаю, що відсутність детекторів руху надто вплине на пролетаріат. Ми з Клер отримуємо по десять балів за правильну відповідь, Шаріс — п’ять балів за креативність, а Генрі повинен повернутись на три ходи назад за те, що ставить особисті потреби вище громадських.

— Це ж мене відкидає на «Старт». Гей, банкіре, віддай мені мої двісті баксів.

Шаріс віддає йому гроші.

— Як шкода, — бідкається Гомес, а я всміхаюсь йому.

Тепер моя черга. У мене випадає «чотири».

— Автосалон «Парк-плейс». Купую.

Для того щоб купити хоч щось, я повинна дати правильну відповідь на запитання. Генрі тягне картку з купки «Шанс».

— З ким би ти хотіла повечеряти і чому: Адамом Смітом, Карлом Марксом, Розою Люксембурґ, Аланом Ґрінспеном?

— З Розою.

— Чому?

— Найцікавіша смерть.

Генрі, Шаріс та Гомес радяться між собою та погоджуються, що я можу купити автосалон. Даю Шаріс гроші, і вона передає мені картку автосалону. А зараз Генрі кидає кубика та потрапляє на «Податок на прибуток», у якого свої окремі спеціальні карточки. Ми всі напружуємося та насторожуємося. Він читає завдання.

— Великий прорив.

— Чорт.

Усі передаємо Шаріс картки на нашу нерухомість, і вона кладе їх, разом зі своїми надбаннями, до «Банківської власності».

— Ой, щось забагато за один лише автосалон.

— Вибач. — Генрі перескакує своєю фішкою половину поля та спиняється на «Сейнт-Джеймс». — Купую.

— Мій бідний «Сейнт-Джеймс», — квокче Шаріс.

Витягую картку з купки «Вільне паркування».

— Який сьогодні обмінний курс японської єни до долара?

— Жодного уявлення. А звідки таке запитання?

— Від мене, — посміхається Шаріс.

— А яка правильна відповідь?

— 99,8 єн за один долар.

— Добре. Не буде «Сейнт-Джеймса». Твоя черга.

Генрі передає кубик Шаріс. Вона викидає «чотири», та йде до «В’язниці». Витягає картку зі своїм злочином: несанкціоновані операції біржових посередників із використання конфіденційної інформації. Сміємося.

— Це, швидше, про вас, друзі, — зауважує Гомес.

Ми з Генрі скромно посміхаємося: днями ж бо зірвали куш на фондовій біржі. Щоби вийти з «В’язниці», Шаріс потрібно відповісти на три запитання. Гомес витягує картку з купки «Шанс».

— Перше запитання: назви двох відомих художників, з якими Троцький спілкувався у Мексиці.

— Дієґо Рівера та Фріда Кало.

— Добре. Друге запитання: скільки «Найк» платить своїм в’єтнамським працівникам за день, щоби вони виготовляли страшенно дорогі кросівки?

— О, Боже… Не знаю… три долари? Десять центів?

— Твоя відповідь?

З кухні долинуло якесь страшне бабахання. Зіскакуємо зі своїх місць, однак Генрі так настійливо наказує нам сидіти, що ми скоряємось. А сам він біжить до кухні. Шаріс із Гомесом заціпеніло дивляться на мене. Хитаю головою:

— Не знаю.

Утім, я знаю. Чую приглушений шум голосів та стогін. Шаріс з Гомесом завмерли, вслуховуючись. Встаю і тихо йду до Генрі.

Він на підлозі, стоїть на колінах і прикладає кухонний рушничок до голови голого чоловіка, що лежить на лінолеумі. Це, звичайно, Генрі. Дерев’яна шафка з посудом лежить на підлозі, склянки побилися, а всі тарілки порозліталися та розбились ущент. Генрі лежить посередині цього всього безладу, на ньому купа друзок, юшить кров. Обидва Генрі дивляться на мене, один — жалібно, інший — настійливо. Стаю на коліна навпроти Генрі, схиляюся над іншим Генрі.

— Звідки йде кров? — шепочу.

— Думаю, з голови, — шепоче у відповідь Генрі.

— Викличмо «швидку», — пропоную, збираючи скалки з його грудей.

Він заплющує очі й промовляє:

— Не треба.

Відкидаю цю ідею.

— Туди мене через коліно! — з дверей лунає Гомесів голос.

За ним навшпиньки стоїть Шаріс, намагаючись щось побачити через його плече.

— Ого! — шоковано вигукує вона, прошмигуючи повз Гомеса.

Генрі накидає рушник на геніталії свого двійника.

— О, Генрі, за це не хвилюйся! Мені позували стоп’ятсот моделей…

— Хочу хоч щось зберегти в таємниці, — гаркає Генрі.

Шаріс сахається, наче він її вдарив.

— Слухай, Генрі… — підвищеним тоном звертається Гомес.

Не можу мислити у цій атмосфері.

— Будь ласка, заткніться, всі! — вимагаю від них, уже дратуюсь.

На моє здивування, вони замовкають.

— Що сталось? — запитую Генрі, який лежить на підлозі, скорчений, та намагається не ворушитися.

Він розплющує очі, та перед тим, як відповісти, деякий час пильно дивиться на мене.

— За кілька хвилин мене вже не буде, — зрештою тихо промовляє. Дивиться на Генрі. — Хочу випити.

Генрі зривається та приносить склянку «Джек Деніелз». Підтримую голову Генрі, він випиває десь третину.

— І це мудро? — запитує Гомес.

— Не знаю. Байдуже, — з підлоги запевняє його Генрі. — Боляче, як у пеклі. — Важко дихає. — Назад! Заплющте очі.

— Для чого? — починає Гомес.

Генрі б’ється у конвульсіях, наче крізь нього пропускають електричний струм. Його голова дуже труситься, він волає:

— Клер!