Дружина мандрівника в часі

Колекцію Квіґлі нещодавно подарували, у ній міститься понад дві тисячі друкованих текстів вікторіанської епохи, переважним чином про мило.

Слухняно киваю та піднімаюсь.

Коли відчиняю двері, Роберто співчутливо запитує:

— Генрі, усе настільки погано, що ти навіть не можеш розповідати про це?

— Так, — вагаючись, відповідаю.

Роберто мовчить. Зачиняю за собою двері та йду до свого кабінету. За моїм столом сидить Мет, переносить інформацію зі свого календаря до мого. Коли заходжу, він піднімає голову.

— Звільнив тебе? — запитує.

— Ні, — відповідаю.

— Чому ні?

— Не знаю.

— Дивно. Між іншим, я прочитав за тебе лекцію для чиказьких майстрів книжок ручної палітурки.

— Спасибі. Поставити тобі завтра обід?

— Авжеж! — Мет звіряє свій календар. — За сорок п’ять хвилин у нас семінар-практикум з історії типографії для групи з Колумбії.

Киваю та починаю порпатися у своєму столі, шукаючи список того, що ми повинні показувати.

— Генрі?

— Га?

— Де ти був?

— Мансі, Індіана, в 1973 році.

— Ага, так, — Мет закочує очі та саркастично скалиться. — Не заморочуйся.

Неділя, 17 грудня 1995 року (Клер двадцять чотири, Генрі вісім)

Клер: Гостюю в Кімі. Грудневий недільний день, падає сніг. Купувала усе до Різдва, а тепер сиджу на кухні Кімі і п’ю гарячий шоколад, грію ноги біля плінтусного радіатора та розважаю її історіями про святкові гірлянди й про те, як торгувалася, купуючи товар. Поки розмовляємо, Кімі грає у солітер. Мені подобаються її відпрацьовані рухи при тасуванні карт, те, як спритно вона кладе червону карту на чорну. На плиті булькає печеня. З їдальні долинає якийсь шум: падає крісло. Кімі підіймає голову та обертається.

— Кімі, — шепочу, — там якийсь хлопчик під столом.

Хтось хихотить.

— Генрі? — кличе Кімі.

Жодного звуку у відповідь. Вона піднімається з крісла та стає у дверях.

— Гей, друже, припини! Одягніться, містере.

Кімі зникає у їдальні. Чутно чийсь шепіт. Ще голосніше хихотіння. Тиша. Раптом маленький голий хлопчик постає у дверному отворі та споглядає мене. І так само раптово зникає. Кімі повертається на кухню, сідає за стіл та знову береться за свою гру.

— Вау! — вражено вигукую.

Кімі всміхається.

— Тепер таке не часто трапляється. Коли він приходить, то вже у дорослому вигляді. Проте не так часто, як колись.

— Ніколи ще не бачила, щоб він потрапляв у майбутнє, так як оце щойно.

— У тебе з ним ще поки небагато майбутнього.

Аби зрозуміти, що вона має на увазі, мені знадобилося лише кілька митей. Коли втямила, мені стає цікаво: а що ж у нас буде за майбутнє? Відтак замислююсь над тим, як це майбутнє поступово розширяється, відкривається достатньо для того, щоби Генрі прийшов до мене з минулого. П’ю шоколад та дивлюся на замерзле подвір’я Кімі.

— Сумуєте за ним? — запитую.

— Так, сумую. Але тепер він уже дорослий. Коли ж приходить маленьким хлопчиком — ніби бачу привид. Розумієш мене?

Ствердно киваю головою. Кімі завершує гру та складає карти в колоду. Дивиться на мене, всміхається.

— А коли у вас буде дитинка, га?

— Не знаю, Кімі. Не впевнена, що ми зможемо мати дітей.

Вона встає, підходить до плити й помішує печеню.

— Ну, хтозна…

— І то правда.

Хто знає.

Пізніше лежимо з Генрі у ліжку. Все ще падає сніг, батареї легенько шиплять. Обертаюся до нього, зустрічаю його погляд і промовляю:

— Зробімо дитинку.

Понеділок, 11 березня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Вийшов на доктора Кендріка. Він працює у Чиказькій університетській лікарні. Мерзенний вологий холодний березневий день. Березень у Чикаґо мав би бути кращим за лютий, утім, це не завжди так. Сідаю в електричку, лицем проти руху. Позаду пролітає Чикаґо, незабаром ми вже на 59-тій вулиці. Виходжу, пробиваючись крізь змішаний із дощем сніг. Сьогодні понеділок, зараз дев’ята ранку. Кожен переймається собою, впираючись початку нового робочого тижня. Мені подобається Гайд-парк. Тут почуваюся, наче я не в Чикаґо, а десь у іншому місті, — Кембріджі, приміром. Сірі кам’яні будинки потемніли від дощу, з дерев жбухають на перехожих великі крижані краплі. На серці — повний спокій: справу зроблено. Зможу переконати Кендріка; хоча у мене й не склалося з багатьма іншими лікарями, намагатимусь переконати саме його. Він стане моїм лікарем, тому що у майбутньому він — мій лікар.