Дружина мандрівника в часі

— Колись усіх своїх ляльок та м’яких іграшок я називала цим іменем. Усіх без винятку.

Генрі шукає це ім’я у словнику.

— Воно означає «дарунок Бога».

— Прекрасно — саме те, що мені потрібно.

— Виберімо якесь незвичайне ім’я. Як тобі Ірета? Чи Джодота? — швидко гортає книгу. — А ось іще одне гарне ім’я: Лулолулуя. Арабською означає «перлина».

— А якщо Перл? — пропоную, уявляючи собі дитинку у вигляді гладенької, зі всіма відтінками веселки, білої кульки.

— Нумо, подивимося, — пробігає Генрі пальцями вниз по стовпчику, — латиною тут пише: можливий варіант «перула», тобто «лусочка», найістотніші ознаки наслідків хвороби.

— Хм. Що з цією книжкою? — забираю її від Генрі та, заради сміху, шукаю значення його імені. — Генрі (зі стародавньої німецької) — володар дому: головний у помешканні.

— А давай пошукаємо твоє ім’я, — сміється він. — Отож, Клер.

— Це просто різновид імені Клара (з латинської): блискуча, яскрава.

— Оце добре, — погоджується він.

Швиденько гортаю книгу та наштовхуюсь на ще одне ім’я.

— Філомела?

— Мені подобається, — каже Генрі. — Але яке буде пестливе скорочення? Філі? Мел?

— Пірена (з грецької): рудоволоса.

— А якщо її волосся буде не рудим?

Генрі тягнеться до мого волосся, бере жмут та запихає собі до рота. Витягую його та закидаю собі за спину.

— Думала, ми вже знаємо про нашу дитинку все, що лише можливо. Хіба Кендрік не проводив тести стосовно кольору волосся? — перепитую.

Генрі забирає книгу.

— Ізоль? Зоуї? Мені подобається Зоуї. Це ім’я має багато варіантів.

— А що воно означає?

— Життя.

— О, дуже хороше значення. Лиши тут закладку.

— Еліза, — пропонує ще одне ім’я Генрі.

— Елізабет.

— Аннетт, — вагаючись, пропонує Генрі.

— Люсі.

— Ні, — твердо відрубує Генрі.

— Ні, — погоджуюсь.

— Що нам потрібно, — каже Генрі, — це перезавантаження. Чиста дошка. А назвімо її Табула Раса.

— А давай Титанове Білило?

— Бланш, Бланка, Б’янка…

— Альба, — пропоную.

— Як у герцогині?

— Альба Детембл, — промовляючи це ім’я, відчуваю, що його дуже приємно вимовляти.

— Гарно, хороший ритм, гарно звучить… — гортає книгу. — Альба (з латини): біла, (з прованської): світанок. Гм-м.

Шумно вилазить з ліжка. Чую, як копирсається в чомусь у вітальні. За кілька хвилин повертається з першим томом «Оксфордського тлумачного словника», з великим словником «Рендом Гауз» та першим томом моєї старезної «Американської Енциклопедії», від «А» до «Аннали».

— Пісня прованських поетів про світанок… на честь своєї дами серця. В енциклопедії написано таке: «Réveillés, à l’aurore, par le cri du guetteur, deux amants qui viennent de passer la nuit ensemble se séparent en maudissant le jour qui vient trop tôt; tel est le thème, non moins invariable que celui de la pastourelle, d’un genre dont le nom est emprunté au mot alba, qui figure parfois au début de la pièce. Et régulièrement à la fin de chaque couplet, où il forme refrain[52]». Як сумно. Давай краще почитаємо, що пише «Рендом Гауз». Тут уже краще: «Біле місто на пагорбі. Фортеця», — кидає «Рендом Гауз» на підлогу та відкриває енциклопедію. — Так, «Азія», «алегорія», «Аляска»… так, є, «Альба», — читає визначення. — Декілька тепер неіснуючих міст у Давній Італії. І герцог Альба.

Зітхаю та перевертаюся на спину. Дитинка рухається. Вона, мабуть, спить. Генрі знову вчитується в «Оксфордський тлумачний словник».

— «Амур», «амурний», «армадил», «буфера»… О Боже, що вони друкують у довідниках!

Генрі просовує руку мені під нічну сорочку та повільно проводить по моєму пружному животі. Дитинка штовхається, сильно, якраз під його рукою, а він здригається та зачудовано дивиться на мене. Його руки ковзають моїм тілом, вивідуючи знані та незнані території.

— Скільки Детемблів ти би могла розмістити там?

— О, там завжди знайдеться місце ще для одного.

— Альба, — ніжно промовляє він.

— Біле місто. Неприступна фортеця на білому пагорбі.

— Їй це сподобається.

Генрі стягує з мене спідню білизну, кидає її на підлогу та дивиться на мене.

— Тільки обережно… — прошу його.

— Дуже обережно, — обіцяє він та миттю роздягається.

Почуваюся величезною, наче цілий континент у морі з подушок та ковдр. Генрі обіймає мене ззаду, торкається мого тіла, дослідник, що язиком прокладає шлях моєю шкірою.

— Повільно, повільно… — злякано благаю.

— Пісня, яку співають трубадури на світанку… — шепоче він, входячи у мене.

— … своїм дамам серця, — продовжую я.

Мої очі заплющені, чую, мовби з сусідньої кімнати, голос Генрі: