Це, мабуть, багато про що каже вчительці, проте нічого не говорить мені. Вчителька дещо зблідла під своїм шаром косметики, проте на обличчі читається співчуття. Альба стискає мою руку. Ну, скажи щось, — хоче вона цим показати.
— Розумієте, міс…
— Купер.
— Міс Купер, а чи можна нам з Альбою поговорити кілька хвилин? Ми нечасто бачимося.
— Ну… просто я… у нас екскурсія… з групою… Не можу вам дозволити забрати дитину від групи. І, розумієте, я ж не знаю, чи ви справді містер Детембл.
— Подзвонімо мамі, — пропонує Альба.
Вона біжить до свого шкільного ранця та рвучко виймає з нього мобільний телефон. Натискає кнопку, і я чую гудки. У голові прокручується декілька варіантів, аж тут слухавку піднімають, і Альба промовляє:
— Мамо? Я у художньому інституті… Ні, зі мною все добре… Мамо, тут татко! Скажи місіс Купер, що то справді він, добре? Так, добре, па-па!
Вона передає мені телефон. Нерішуче прикладаю його до вуха.
— Клер? — різко перехоплює подих. — Клер?
— Генрі! О Боже, не можу повірити! Приходь додому!
— Я спробую…
— З якого ти часу?
— З 2001 року. Перед самим народженням Альби, — всміхаюся дочці. Вона тулиться до мене, не відпускає моєї руки.
— Давай я приїду до вас.
— Так буде швидше. Слухай, а ти не могла би сказати цій вчительці, що я — це насправді я?
— Звичайно… А де ти будеш?
— Біля левів. Приходь якомога швидше, Клер. Довго не зможу затримуватися.
— Кохаю тебе.
— Кохаю тебе, Клер.
Ще трішки чекаю та передаю телефон місіс Купер. Вони з Клер про щось швиденько домовляються. Клер переконує її дозволити мені взяти Альбу до входу в музей, де вона нас чекатиме. Дякую місіс Купер, яка досить люб’язно поводилась, як для такої дивної ситуації, та, тримаючись за руки, виходимо з Альбою з «Мортонського Крила», спускаємося спіральними сходами та проходимо до китайської порцеляни. У голові каша. Що перше спитати?
— Дякую за відео, — починає Альба. — Мама показала мені їх на день народження.
Які відео?
— Я вже можу впоратися з циліндричним та «Мастером», а зараз працюю над «Волтерсом».
Замки. Вона вчиться відмикати замки.
— Чудово. Працюй над цим. Слухай, Альбо…
— Татку?
— А що то таке: ПЧЛ?
— «Переміщена в часі людина».
Вмощуємося на лавку перед порцеляновим драконом династії Тан. Альба сидить лицем до мене, руки на колінах. Вона точнісінько, як я, коли мені було десять. Мені важко у це все віриться. Вона ж іще навіть не народилася! І ось вона — тут, просто тобі Афіна, що вийшла з голови Зевса. Нахиляюсь до неї.
— Ти знаєш, це — перша моя зустріч з тобою.
— Як справи? — усміхається вона.
Вона — найбільш холоднокровна дитина, яку я будь-коли зустрічав. Уважно її розглядаю: що в цій дитині від Клер?
— Ми часто бачимося?
— Ні, — подумавши хвильку, відповідає вона. — Уже минув рік. Бачила тебе кілька разів, коли мені було вісім.
— Скільки тобі було, коли я помер? — затамовую подих.
— П’ять.
Ісусе Христе! Я цього не витримаю.
— Вибач. Мені не треба було цього говорити? — журиться Альба.
— Все добре, — пригортаю її до себе, — це ж я запитав, правда? — глибоко вдихнувши, продовжую. — А як Клер?
— Нормально. Сумна.
Це пробиває мене просто в серце. Розумію, що нічого більше не хочу знати.
— А ти як? Як школа? Що ти зараз вчиш?
— У школі? Ні, там вчу небагато, — усміхається Альба, — але я читаю все про ранні інструменти та Єгипет. І ми з мамою читаємо «Володаря Перснів», а зараз я розучую танго Астора П’яццоли.
У десять років? О Боже!
— На скрипці? А хто твій учитель?
— Дідусь.
Якусь мить мені видається, що вона має на увазі мого діда, але потім розумію, що йдеться про мого батька. Це чудово. Якщо він проводить час з Альбою, то вона, значить, класна.
— Тобі вдається?
Що за неввічливе запитання!
— Так. Я дуже обдарована.
— А мені музика ніколи не вдавалась.
— Це ж саме й дідусь говорить, — хихоче вона. — Але ж ти любиш музику.
— Я обожнюю музику. Просто не вмію грати.
— А я чула, як співає бабуся Анет. Вона була така гарна!
— Яку платівку слухала?
— Я бачила її наживо. У «Лірик». Вона співала Аїду.
Вона ж ПЧЛ, як і я. От лайно.
— Ти подорожуєш у часі.
— Звичайно! — щасливо всміхається. — Мама завжди каже, що ми з тобою — як дві краплі води. Доктор Кендрік каже, що я — унікальна, суперобдарована.
— Чому це?
— Деколи я можу подорожувати, коли мені захочеться, і куди мені захочеться, — з гордістю відповідає вона, і я їй заздрю.
— А можеш узагалі нікуди не подорожувати, якщо цього не хочеш?
— Насправді ні, — дещо збентежується вона. — Але мені це подобається. Розумієш, деколи це не дуже зручно, але… це цікаво, знаєш?
Так, я знаю.
— Відвідай якось мене, якщо можеш, у будь-який час.
— Я пробувала. Одного разу бачила тебе на вулиці, ти був з якоюсь блондинкою. Ти був якийсь дуже зайнятий, — червоніючи, говорить вона.
І раптом, на якусь лише долю секунди, бачу в ній Клер.
— То була Інґрід. Зустрічався з нею ще до того, як познайомився з твоєю мамою.
Цікаво, чим таким ми з Інґрід могли бути зайняті тоді, що Альба так зніяковіла. Мене мучать докори сумління від того, що справив таке погане враження на цю чисту та милу дівчинку.
— До речі, про маму — нам потрібно вийти до входу та почекати її там.