Дружина мандрівника в часі

Це, мабуть, багато про що каже вчительці, проте нічого не говорить мені. Вчителька дещо зблідла під своїм шаром косметики, проте на обличчі читається співчуття. Альба стискає мою руку. Ну, скажи щось, — хоче вона цим показати.

— Розумієте, міс…

— Купер.

— Міс Купер, а чи можна нам з Альбою поговорити кілька хвилин? Ми нечасто бачимося.

— Ну… просто я… у нас екскурсія… з групою… Не можу вам дозволити забрати дитину від групи. І, розумієте, я ж не знаю, чи ви справді містер Детембл.

— Подзвонімо мамі, — пропонує Альба.

Вона біжить до свого шкільного ранця та рвучко виймає з нього мобільний телефон. Натискає кнопку, і я чую гудки. У голові прокручується декілька варіантів, аж тут слухавку піднімають, і Альба промовляє:

— Мамо? Я у художньому інституті… Ні, зі мною все добре… Мамо, тут татко! Скажи місіс Купер, що то справді він, добре? Так, добре, па-па!

Вона передає мені телефон. Нерішуче прикладаю його до вуха.

— Клер? — різко перехоплює подих. — Клер?

— Генрі! О Боже, не можу повірити! Приходь додому!

— Я спробую…

— З якого ти часу?

— З 2001 року. Перед самим народженням Альби, — всміхаюся дочці. Вона тулиться до мене, не відпускає моєї руки.

— Давай я приїду до вас.

— Так буде швидше. Слухай, а ти не могла би сказати цій вчительці, що я — це насправді я?

— Звичайно… А де ти будеш?

— Біля левів. Приходь якомога швидше, Клер. Довго не зможу затримуватися.

— Кохаю тебе.

— Кохаю тебе, Клер.

Ще трішки чекаю та передаю телефон місіс Купер. Вони з Клер про щось швиденько домовляються. Клер переконує її дозволити мені взяти Альбу до входу в музей, де вона нас чекатиме. Дякую місіс Купер, яка досить люб’язно поводилась, як для такої дивної ситуації, та, тримаючись за руки, виходимо з Альбою з «Мортонського Крила», спускаємося спіральними сходами та проходимо до китайської порцеляни. У голові каша. Що перше спитати?

— Дякую за відео, — починає Альба. — Мама показала мені їх на день народження.

Які відео?

— Я вже можу впоратися з циліндричним та «Мастером», а зараз працюю над «Волтерсом».

Замки. Вона вчиться відмикати замки.

— Чудово. Працюй над цим. Слухай, Альбо…

— Татку?

— А що то таке: ПЧЛ?

— «Переміщена в часі людина».

Вмощуємося на лавку перед порцеляновим драконом династії Тан. Альба сидить лицем до мене, руки на колінах. Вона точнісінько, як я, коли мені було десять. Мені важко у це все віриться. Вона ж іще навіть не народилася! І ось вона — тут, просто тобі Афіна, що вийшла з голови Зевса. Нахиляюсь до неї.

— Ти знаєш, це — перша моя зустріч з тобою.

— Як справи? — усміхається вона.

Вона — найбільш холоднокровна дитина, яку я будь-коли зустрічав. Уважно її розглядаю: що в цій дитині від Клер?

— Ми часто бачимося?

— Ні, — подумавши хвильку, відповідає вона. — Уже минув рік. Бачила тебе кілька разів, коли мені було вісім.

— Скільки тобі було, коли я помер? — затамовую подих.

— П’ять.

Ісусе Христе! Я цього не витримаю.

— Вибач. Мені не треба було цього говорити? — журиться Альба.

— Все добре, — пригортаю її до себе, — це ж я запитав, правда? — глибоко вдихнувши, продовжую. — А як Клер?

— Нормально. Сумна.

Це пробиває мене просто в серце. Розумію, що нічого більше не хочу знати.

— А ти як? Як школа? Що ти зараз вчиш?

— У школі? Ні, там вчу небагато, — усміхається Альба, — але я читаю все про ранні інструменти та Єгипет. І ми з мамою читаємо «Володаря Перснів», а зараз я розучую танго Астора П’яццоли.

У десять років? О Боже!

— На скрипці? А хто твій учитель?

— Дідусь.

Якусь мить мені видається, що вона має на увазі мого діда, але потім розумію, що йдеться про мого батька. Це чудово. Якщо він проводить час з Альбою, то вона, значить, класна.

— Тобі вдається?

Що за неввічливе запитання!

— Так. Я дуже обдарована.

— А мені музика ніколи не вдавалась.

— Це ж саме й дідусь говорить, — хихоче вона. — Але ж ти любиш музику.

— Я обожнюю музику. Просто не вмію грати.

— А я чула, як співає бабуся Анет. Вона була така гарна!

— Яку платівку слухала?

— Я бачила її наживо. У «Лірик». Вона співала Аїду.

Вона ж ПЧЛ, як і я. От лайно.

— Ти подорожуєш у часі.

— Звичайно! — щасливо всміхається. — Мама завжди каже, що ми з тобою — як дві краплі води. Доктор Кендрік каже, що я — унікальна, суперобдарована.

— Чому це?

— Деколи я можу подорожувати, коли мені захочеться, і куди мені захочеться, — з гордістю відповідає вона, і я їй заздрю.

— А можеш узагалі нікуди не подорожувати, якщо цього не хочеш?

— Насправді ні, — дещо збентежується вона. — Але мені це подобається. Розумієш, деколи це не дуже зручно, але… це цікаво, знаєш?

Так, я знаю.

— Відвідай якось мене, якщо можеш, у будь-який час.

— Я пробувала. Одного разу бачила тебе на вулиці, ти був з якоюсь блондинкою. Ти був якийсь дуже зайнятий, — червоніючи, говорить вона.

І раптом, на якусь лише долю секунди, бачу в ній Клер.

— То була Інґрід. Зустрічався з нею ще до того, як познайомився з твоєю мамою.

Цікаво, чим таким ми з Інґрід могли бути зайняті тоді, що Альба так зніяковіла. Мене мучать докори сумління від того, що справив таке погане враження на цю чисту та милу дівчинку.

— До речі, про маму — нам потрібно вийти до входу та почекати її там.