Дружина мандрівника в часі

Уже починаю чути високочастотний свист у вухах — маю лиш одну надію, що Клер появиться швидше, аніж я зникну. Підводимося та швиденько проходимо до центральних сходів. Уже пізня осінь, а в Альби немає пальта, тому закутуємося обоє моїм. Спираюся на гранітну плиту, що підтримує левів, які дивляться на південь; Альба тулиться до мене, загорнута у моє пальто, спирається на мій голий торс, тільки обличчя визирає з-під поли пальта, десь на рівні моїх грудей. Падає дощ. По Мічиґан-авеню плавно рухається транспорт. П’янію від любові, що переповнює мене до цієї дивовижної дитини, яка тулиться до мене, наче належить лише мені, наче ми ніколи не розлучимося, наче у нас ще море часу. Чіпляюся за цю мить, борюся зі втомою та відтягую свій власний час. Дозволь мені залишитися, — благаю своє тіло, Бога, шановний час, Санту, будь-кого, хто міг би мене чути. Лишень дозволь побачитися з Клер — і мирно піду собі далі.

— Он мама! — вигукує Альба.

Бачу білу, незнайому мені автівку, що наближається до нас. Авто під’їжджає до перехрестя, з неї вистрибує Клер та залишає її там, де й зупинилася, заблокувавши таким чином рух.

— Генрі!

Намагаюсь бігти до неї, вона теж біжить мені навстріч. Падаю на сходи та протягую руки до Клер. Альба обіймає мене та щось кричить, Клер уже за кілька метрів від мене. Збираю усі свої резервні сили, щоби встигнути глянути на Клер, яка, здається, так далеко. І промовляю, намагаючись настільки чітко, наскільки це лише можливо: «Я кохаю тебе!» І щезаю. Чорт. Чорт!

19:20, п’ятниця, 24 серпня 2001 року (Клер тридцять, Генрі тридцять вісім)

Клер: Лежу на пошарпаному шезлонгу на задньому дворі, довкола мене кинуті напризволяще книжки та журнали, під ліктем — склянка з недопитим лимонадом; кубики льоду розтанули та плавають там рідкою юшкою. Холоднішає. Раніше було майже тридцять градусів спеки, а тепер відчувається легенький бриз, і цикади вже виспівують свою пісню пізнього літа. Нарахувала вже п’ятнадцять літаків, що пролетіли наді мною з далечіні у напрямку до міжнародного аеропорту «О’Хара». Попереду мене нависає живіт, притискаючи до цього місця. Генрі зникнув ще вчора о восьмій ранку, і я вже починаю хвилюватися. А якщо у мене почнуться перейми, а його ще не буде? Якщо народжу, а він досі не повернеться? Може, він поранений? А раптом мертвий? А якщо я помру? Думки накочуються одна на одну, мовби оті дивні комірці з хутра тварин, у мордочках яких затиснутий хвіст, — такі колись носили похилі дами навколо своєї шиї. О, жодної миті більше не можу про це думати. Зазвичай якщо непокоюся — люблю завантажити себе різною роботою: хвилююся про Генрі під час прибирання своєї студії, або дев’ятого закидання брудної білизни у пральну машинку, чи коли займаюся папером. Але тепер лежу під цим раннім вечірнім сонцем, викинута на берег через оцей свій живіт, а Генрі немає… займається собі чимось… десь. О Боже! Поверни його до мене! Негайно!

Проте нічого не відбувається. Алеєю проїжджає авто містера Панета; скрегочучи, відчиняються двері його гаража і відразу ж зачиняються. Мінівен з морозивом приїжджає та від’їжджає. Світлячки починають свої вечірні забави. А Генрі немає.

Я вже зголодніла. Мабуть, помру з голоду просто тут, на задньому дворі. Генрі немає — хто ж мені приготує вечерю? Альба вовтузиться всередині; вирішую підвестися, піти на кухню, намудрувати собі щось на вечерю та поїсти. Але потім мене навідує ідея зробити те, що зазвичай роблю, коли поруч немає Генрі, щоб приготувати щось. Підводжуся — повільно, плавно та розважливо й спокійно простую до будинку. Знаходжу свою сумочку, вмикаю кілька лампочок, виходжу за двері та замикаю їх на ключ. Це дуже добре — рухатися. І знову дивуюся, дивуюся зі свого подивування, що я така величезна лише в одній частині тіла, мовби жінка, якій пластичний хірург щось не так зробив; наче одна з тих жінок із африканського племені, чиє розуміння краси — це надзвичайно витягнута шия, губи чи мочки вух. Урівноважую свою вагу та вагу Альби, й отак, мовби танцюючі сіамські близнюки, йду до тайського ресторану «Опарт».