Дружина мандрівника в часі

Спершу уявляла їх собі білими, проте зараз розумію, що вони інші. Відкриваю ящик з пігментами і барвниками. Ультрамарин, жовта охра, світло-коричневий, морська хвиля, алізарин. Ні. Ось він: червоний оксид заліза. Колір запеченої крові. Жахливий ангел не буде білим, або ж буде білішим білого. Ставлю банку на стійку поряд з кістяною чорною. Йду до запашних волокон, що стоять десь у кутку майстерні. Козо і полотно, прозорість і гнучкість, волокно, що тріщить, наче цокотять зуби, у поєднанні з м’яким, як губи. Зважую два фунти козо, жорсткої і пружної кори, яку треба вибити, приготувати і побити, поламати і стукати нею. Грію воду у великому чані, що займає дві конфорки на плиті. Коли вода закипає, опускаю туди козо, спостерігаючи, як воно темніє і повільно занурюється у воду. Беру кальциновану соду, накриваю каструлю кришкою, вмикаю витяжку. Розриваю фунт білого полотна на дрібні шматочки, заповнюю мішалку водою й опускаю полотно, шматуючи і розриваючи білизну на дрібну білу м’якоть. Відтак готую собі каву й сиджу, спрямувавши погляд крізь вікно у двір, на будинок.

У той час

Генрі: Мама сидить біля мого ліжка. Не хочу, щоб вона знала про мої ноги.

Заплющую очі й прикидаюся, що сплю.

— Генрі? — каже вона. — Я знаю, ти не спиш. Давай, друже, прокинься і співай.

Розплющую очі. Це Кімі.

— М-м-м. Доброго ранку.

— Вже 14:30. Треба встати з ліжка.

— Я не можу встати з ліжка, Кімі. У мене немає ніг.

— У тебе є інвалідний візок, — зауважує вона. — Давай, тобі треба у ванну, тобі треба поголитися, відлити; від тебе тхне, як від старого дідугана.

Кімі встає і дуже похмуро дивиться. Вона стягує з мене ковдру — лежу, як креветка без панцира, холодний і млявий у післяобідньому світлі. Кімі впихає мене в інвалідний візок і котить до дверей ванної кімнати, які надто вузькі, щоби туди заїхати.

— Добре, — каже Кімі і стає переді мною, заклавши руки попід боки. — То як ми це зробимо? Га?

— Я не знаю, Кімі. Я всього лише каліка, я не працюю тут.

— Що за слово таке: каліка?

— Це дуже зневажливе сленгове слово, яке використовується для опису скаліченої людини.

Кімі дивиться на мене, ніби мені знову вісім і я сказав слово «член» у її присутності (я ще не розумів тоді значення цього слова, знав лише, що його заборонено промовляти вслух {вголос}).

— Я думаю, це означає «інвалід». — Вона нахиляється і розстібає мій верх від піжами.

— У мене ще є руки, — кажу й закінчую розстібати сам. Кімі різко і сердито обертається й відкручує кран, регулює температуру води, затуляє стічний отвір. Вона копирсається в аптечці, приносить мою бритву, мило для гоління, помазок для гоління з шерсті бобра. Не можу зрозуміти, як вибратися з інвалідного візка. Вирішую спробувати сповзти із сидіння; лізу задом уперед, вигинаю спину і зісковзую на підлогу. Ліве плече сіпається і я падаю задом на долівку, однак усе не так уже й погано. В лікарні фізіотерапевт — підбадьорлива молода особа на ім’я Пенні Фезервайт — показала мені кілька методів, як забиратись і вибиратися з візка; всі вони підходили для ситуації візок/ліжко та візок/крісло. Зараз сиджу на підлозі у ванній кімнаті, і ванна маячить тут, як білі скелі Дувра. Дивлюсь на восьмидесятидворічну Кімі і розумію, що я тут сам-один. Вона дивиться на мене, і в її очах бачу лише жалість до себе. Думаю: фіг з ним, я повинен якось це зробити, не можу дозволити Кімі так на мене дивитись. Скидаю піжамні штани й починаю розмотувати бинти з пов’язок на ногах. Кімі розглядає в дзеркалі свої зуби. Занурюю руку в ванну і пробую воду.

— Якщо кинеш сюди трохи трав, то на вечерю матимете тушкованого каліку.

— Занадто гаряча? — питає Кімі.

— Так.

Кімі регулює крани та йде з ванної, виштовхуючи візок крізь дверний отвір. Обережно знімаю пов’язку з правої ноги. Шкіра під нею бліда і холодна. Кладу руку на підвернуту частину, на плоть, яка покриває кістку. Недавно я прийняв пігулку вікодину. Цікаво, чи помітить Клер, якщо я візьму ще одну? Пляшечка, мабуть, там, у аптечці. Кімі повертається, несучи один з кухонних стільців. Ставить його поруч зі мною. Знімаю пов’язку з іншої ноги.

— Вона зробила хорошу роботу, — зауважує Кім.

— Лікарка Мюррей? Так, це велике поліпшення, я тепер більш аеродинамічний.

Кімі сміється. Відправляю її на кухню за телефонними довідниками. Коли вона кладе їх біля стільця, підводжу себе так, що сідаю на них. Тоді залажу на стілець і немов падаю/скочуюсь у ванну. Величезна хвиля води вихлюпується з ванни на кахель. Я у ванній. Алілуя. Кімі вимикає воду й витирає ноги рушником. Занурююся.

Пізніше

Клер: Після години варіння я проціджую козо й теж кидаю його у змішувач. Чим довше він там залишатиметься, тим дрібнішим і більш кісткоподібним буде. Чотири години по тому додаю домішки, глину, пігмент. Бежева кашка раптом стає землисто-червоною. Зливаю все у відра й виливаю у чан. Коли повертаюся до будинку — застаю на кухні Кімі, котра готує запіканку з тунця, посипаючи її картопляними чіпсами.

— Ну як? — запитую.

— Дуже добре. Він у вітальні.