Дружина мандрівника в часі

Хочу помолитися, але не можу пригадати жодної молитви. Усе, що приходить мені до голови, це: «Ерлички-перлички, червоні ґудзички, на кого випаде, на того бенц». О, Боже, будь ласка, не… будь ласка, не роби цього зі мною. «Бо Снарк був буджумом». Ні. Нічого не приходить у голову. Envoyez chercher le médecin. Qu’avez-vous? Il faudra aller à l’hôpital. Je me suis coupé assez fortement. Otez le bandage et laissez-moi voir. Oui, c’est une coupure profunde[59]. Не знаю, котра година. Світає. Кладу руку Генрі на ковдру. Він притискає її до грудей, мовби захищається.

Гомес позіхає і потягує руки, хрускотить кісточками пальців.

— Доброго ранку, кошеня, — вітається він, встає і чалапає до ванної кімнати. Чую, як він відливає, коли Генрі розплющує очі.

— Де я?

— «Мерсі». 27 вересня 2006 року.

Генрі втупився у стелю. Потім, повільно, він штовхає себе вгору на подушки і втуплюється в ноги. Нахиляється вперед, торкається руками під ковдрою. Заплющую очі. Генрі кричить.

Вівторок, 17 жовтня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Уже тиждень, як Генрі повернувся з лікарні. Всі дні він проводить у ліжку, згорнувшись калачиком, відвернувшись лицем до вікна, іноді випливаючи з морфієвого сну. Намагалася нагодувати його супом, тостами та макаронами з сиром, але він не дуже багато їсть. І небагато говорить. Альба блукає довкола, мовчазна й готова допомогти: принести татові апельсин, газету чи свого ведмедика, втім, Генрі лиш розгублено посміхається і невелика купка її пропозицій лежить невикористаною на його тумбочці. Жвава медсестра на ім’я Соня Браун навідується раз на день, щоб змінити пов’язки й дати поради. Втім, тільки-но вона зникає у своєму червоному автомобілі «Фольксваген-жук», як Генрі знову стає відсутнім. Допомагаю йому поміняти судно. Змушую його переодягти піжаму. Питаю, як почувається, що йому потрібно, проте він відповідає нечітко, або ж узагалі мовчить. І хоча Генрі просто тут, переді мною, втім — він зник.

Йду коридором повз спальню з кошиком білизни в руках і крізь ледь прочинені двері бачу Альбу, котра стоїть поряд із Генрі, що згорнувся калачиком у ліжку. Зупиняюся і спостерігаю за нею. Вона стоїть нерухомо, руки висять, її чорні коси виснуть на спині, блакитна водолазка вже розтягнена. Ранкове світло заливає кімнату, забарвлює все у жовтий колір.

— Тату? — тихо промовляє Альба.

Генрі не відповідає. Вона звертається до нього знову, голосніше. Генрі повертається до неї, перевертається на інший бік. Альба сідає на ліжко. Генрі заплющує очі.

— Тату?

— Га?

— Ти помираєш?

Генрі розплющує очі й зосереджується на Альбі.

— Ні.

— Альба сказала, що ти помер.

— Це в майбутньому, Альбо. Поки що ні. Скажи Альбі, що вона не повинна говорити тобі таких речей.

Генрі пробігає рукою по бороді, що відросла відтоді, як ми вийшли з лікарні.

Альба сидить, склавши на колінах руки.

— Тепер ти весь час будеш у ліжку?

Генрі підтягується вгору, і притуляється до узголів’я.

— Можливо. — Він копирсається в шухляді тумбочки, але знеболювальні ліки у ванній.

— Чому?

— Тому що я препаскудно почуваюся, зрозуміло?

Альба відсахується від Генрі, встає з ліжка.

— Гаразд! — промовляє вона, відчиняє двері і майже зіштовхується зі мною; здригається, відтак мовчки обіймає мене за талію. Беру її, таку важку, на руки. Несу в її кімнату й ми сидимо у гойдалці, погойдуючись разом, Альба притискається розпашілим лицем мені до шиї. Що я можу сказати тобі, Альбо? Що я можу сказати?

Середа і четвер, 18 і 19 жовтня, четвер, 26 жовтня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Стою у своїй студії зі шматком арматурного дроту та пачкою малюнків. Звільнила великий робочий стіл й обережно закріпила малюнки на стіну. Тепер стою і намагаюсь поєднати все це у своїй уяві. Намагаюсь уявити 3D модель у реальному розмірі. Відрізаю шматок дроту від величезного рулону, починаю формувати тіло. Скручую дріт, утворюючи плечі, грудну клітку, таз. Зупиняюся. Може, зробити ще руки та ноги? А ступні робити? Починаю формувати голову, відтак розумію, що я нічого не хочу. Штовхаю модель під стіл і починаю знову, з іншого мотка дроту.

Як ангел. «Кожен ангел жахливий. Але я — о горе! — про вас, птиці душі часто вже смертоності співаю»[60]. Хочу дати йому лише крила. Малюю в повітрі тонким металом, закручую і завиваю, виміряю рукою, щоби зобразити розмах крила, дзеркально-протилежно повторюю процес для другого крила, порівнюю симетрію, наче підстригаю Альбу, вимірюючи на око, відчуваю вагу, форму. З’єдную крила докупи, тоді стаю на драбинку і підвішую їх до стелі. Охоплені повітрям, вони плавають на рівні моїх грудей — вісім футів у діаметрі, витончені, прикрашені, непотрібні.