Дружина мандрівника в часі

Розглядаю можливі варіанти. Зо два рази я приводив Мію додому, вона весела і все таке, але я справді зараз не в настрої для випадкових зв’язків. З іншого боку, тепле тіло — не так і погано, коли ти пригнічений.

— Планую сильно напитися. А ти що пропонуєш?

— Ну, якщо не сильно нап’єшся, ти би міг прийти до мене. А якщо не будеш п’яний в дошку, то коли прокинешся, міг би зробити мені величезну послугу: піти зі мною на різдвяну вечерю до батьків у Ґленко і відкликатися на ім’я Рейф.

— О, Боже, Міє. Я хочу померти від самої думки про це. Вибач.

Вона перехиляється через стійку й рішуче говорить:

— Давай, Генрі. Допоможи мені. Ти презентабельна молода людина чоловічої статі. Чорт забирай, ти — бібліотекар! Ти не оконфузишся, коли мої батьки почнуть питати, хто твої батьки і де ти вчився.

— Насправді, оконфужусь. Я побіжу прямо до туалету й переріжу собі горлянку. У будь-якому разі, який у цьому сенс? Навіть якщо я їм сподобаюся, то вони будуть роками мучити тебе запитаннями типу: «А що сталося з тим милим молодим бібліотекарем, з яким ти зустрічалася?» І що станеться, коли вони зустрінуться зі справжнім Рейфом?

— Не думаю, що мені слід перейматися цим. Ну ж бо, давай! Зроблю тобі в ліжку прийом «Три-Ікс», про який ти ніколи не чув.

Місяцями я відмовлявся зустрітися з батьками Інґрід. Я відмовився їхати до них на різдвяну вечерю завтра. Тому однозначно не робитиму цього для Мії, якої майже не знаю.

— Міє, у будь-який інший день року! Слухай, сьогодні моя мета — досягти такого рівня сп’яніння, щоби навіть ноги не стояли, не кажучи вже про щось інше. Просто подзвони батькам і скажи, що у Рейфа тонзилектомія чи щось таке.

Вона йде в інший кінець бару й обслуговує трьох підозріло юних хлопців, з вигляду — студентів. Потім якийсь час Мія крутиться біля пляшок і робить щось добірне. Відтак ставить фужер переді мною.

— Ось. За рахунок закладу. — Напій штучного полуничного кольору.

— Що це?

Роблю ковток. На смак, як «Севен-ап».

Мія єхидно посміхається.

— Я сама це придумала. Хочеш, щоби тебе понесло? Тож це — поїзд-експрес.

— О. Ну, дякую. — Піднімаю склянку і п’ю. Мене наповнює відчуття тепла і повного благополуччя. — О, небеса. Міє, ти повинна це запатентувати. Ти могла би поставити кіоски по всьому Чикаґо і продавати це в паперових стаканчиках. Ти стала б мільйонершею.

— Ще один?

— Звісно.

Будучи перспективним молодшим партнером «Товариства Алкоголіків на свободі Детембл&Детембл», я поки ще не збагнув свого максимального ліміту споживання спиртних напоїв. І ще після кількох коктейлів Мія занепокоєно дивиться на мене з-за шинквасу.

— Генрі?

— Так?

— Тобі вже досить.

Мабуть, це хороша ідея. Намагаюсь кивнути Мії, але це потребує надто багато зусиль. Замість цього повільно, майже граціозно, сповзаю на підлогу.

Згодом прокидаюся в лікарні «Мерсі». Мія сидить біля мого ліжка. Її лице обмащене тушшю. Мені підключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправді, мерзенно у всіх розуміннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мія перехиляється й витирає мені рота.

— Генрі, — шепоче Мія.

— Ей. Що, чорт забирай?

— Генрі, мені так шкода…

— Ти не винна. Що сталося?

— Ти відключився, і я підрахувала — скільки ти важиш?

— Сто сімдесят фунтів.

— О, Господи. Ти вечеряв?

Замислююсь.

— Так.

— Ну, в будь-якому разі, міцність напоїв, що ти пив, сорока градусів. До того ж два віскі… але ти був цілком нормальним, а потім, раптово, твій вигляд став просто жахливим, ти відключився! Я подумала і зрозуміла, що ти конкретно набухався. Тому зателефонувала 911, і ось ти тут.

— Дякую. Мабуть.

— Генрі, у тебе є передсмертне бажання?

Думаю.

— Так.

Відвертаюся до стіни і вдаю, що сплю.

Середа, 8 квітня 1989 року (Клер сімнадцять, Генрі сорок)

Клер: Сиджу в кімнаті бабусі Міґрем і розгадую з нею кросворд із «Нью-Йорк Таймс». Нині яскравий холодний квітневий ранок; бачу, як червоні тюльпани лопотять за вітром у саду. Мама саджає біля куща форзиції щось маленьке й біленьке. Її капелюх майже здуло вітром, вона постійно притискає його долонею до голови й зрештою знімає і прикриває кошиком.

Я не бачила Генрі майже два місяці, наступна дата у списку — через три тижні. Ми наближаємось до того часу, коли я не побачу його більше двох років. Коли була маленькою, він був для мене випадковим відвідувачем, у цьому не було нічого надто незвичайного. Втім, тепер, щоразу коли він приходить, розумію, що побачу його на один раз менше. І тепер усе змінилось. Я чогось хочу… Хочу, щоб Генрі щось сказав, зробив щось таке, що доводить, що все це не якийсь витончений жарт. Хочу. От і все. Я так хочу.

Бабуся Міґрем сидить біля вікна у блакитному кріслі з бильцями. Я сиджу на підвіконні з газетою на колінах. Ми розгадали десь половину кросворда. Я стала геть неуважною.

— Прочитай ще раз, дитинко, — просить бабуся.

— Двадцять униз. «Мавпа-черниця». Вісім літер, друга — «а», остання — «н».

— Капуцин. — Вона всміхається, її незрячі очі дивляться в мій бік. Для бабусі я лише темна тінь на світлому фоні. — Дуже добре, так?