Дружина мандрівника в часі

— За щасливу пару! — повторює Кімі, і ми всі чаркуємося та випиваємо. — Отже, Клер, Генрі каже, що ти — художниця. А яка спеціалізація?

— Я працюю з папером. Паперові скульптури.

— О, ти повинна якось показати мені, бо я взагалі про таке нічого не знаю. Щось на кшталт оріґамі?

— М-м, ні.

— Вони як у того німецького художника, роботи якого ми бачили в інституті мистецтв, Ансельма Кіфера. Великі темні страхітливі паперові скульптури.

— А чому такій гарненькій дівчині, як ти, займатися такими потворними речами? — дещо спантеличено запитує Кімі.

— Кімі, це мистецтво, — сміється Генрі. — Окрім того, вони красиві.

— Я використовую багато квітів, — розповідаю Кімі. — Якщо дасте мені свої висохлі троянди, я їх використаю у композиції, над якою зараз працюю.

— Добре, — погоджується вона. — А що це за композиція?

— Гігантська ворона, зроблена з троянд, волосся та волокон лілійника.

— Гм. А чому ворона? Ворони приносять невдачу.

— Хіба? А я їх вважаю розкішними.

Містер Детембл підіймає одну брову, і в цю секунду він — точна копія Генрі.

— У вас нестандартне розуміння краси.

Кімі підводиться, прибирає наші тарілки з-під салату та вносить миску з зеленими бобами й тацю із «запеченою качкою під малиново-трояндово-перцевим соусом», що парує. Смак — райський. Тепер розумію, від кого Генрі навчився так куховарити.

— Як вам? — цікавиться Кімі нашою думкою.

— Смакота, — хвалить містер Детембл, а я відлунням повторюю за ним.

— Може, трохи менше цукру? — пропонує Генрі.

— І я так вважаю, — погоджується Кімі.

— Хоча на смак дуже ніжна, — все-таки хвалить Генрі, і Кімі розпливається в усмішці. Протягую руку за склянкою вина. Містер Детембл киває мені та говорить:

— Вам дуже личить перстень Анет.

— Він прекрасний. Дякую, що дозволили подарувати його мені.

— З цим перснем пов’язано багато історій, і з весільною стрічкою, яка до нього додається. Його виготовили у Парижі для моєї прапрапрабабусі Джейн ще в 1823 році. До Америки його привезла моя бабуся Івет у 1920 році. З 1969 року, від смерті Анет, він мирно собі лежав у шухляді. Приємно, що перстень знову бачить білий день.

Дивлюся на нього та думаю: «Мама Генрі мала на собі цей перстень, коли помирала». Дивлюся на Генрі, а він, напевне, думає про це ж саме. Дивлюся на містера Детембла, а він їсть свою порцію качки.

— Розкажіть мені про Анет, — прошу його.

Він відкладає виделку вбік, спирається ліктями на стіл та прикладає руки до лоба. Дивиться на мене з-під долонь.

— Впевнений, що Генрі розповідав.

— Так. Трохи. Я росла, слухаючи її записи, мої батьки — її фанати.

— А. Тоді добре, — всміхається містер Детембл, — ви ж знаєте, що Анет мала найчарівніший голос… глибокий та чистий. Такий голос! Такий діапазон! Своїм голосом вона могла розкрити всю свою душу. Щоразу, коли я слухав її, розумів, що моє життя — щось більше, аніж просто фізіологія. Вона вміла чути по-справжньому, розуміла структуру та могла точно проаналізувати композицію, яку повинна була виконувати. Вона була дуже емоційною, моя Анет. І шукала цю емоційність у інших. Коли вона померла, не думаю, що у мене ще залишились хоч якісь відчуття.

Він замовкнув. Не можу глянути на містера Детембла, тому дивлюся на Генрі. Він дивиться на батька з таким невимовним сумом, що переводжу погляд на свою тарілку.

— Але ви запитували про Анет, не про мене. Вона була доброю, і прекрасною виконавицею. Нечасто можна зустріти всі ці якості в одній людині. Анет робила людей щасливими, бо й сама була щасливою. Вона насолоджувалася життям. Лише двічі я бачив її сльози: вперше — коли подарував їй цей перстень, востаннє — коли народила Генрі, — продовжує він.

Знову мовчимо. Врешті промовляю:

— Ви були дуже щасливі.

— Ну, і були, і не були, — всміхається він, усе ще прикриваючи своє обличчя долонями. — Якоїсь миті ми ще могли мати все, про що мріяли, а вже наступної — вона пошматована на автомагістралі.

— А хіба ви не вважаєте, — вперто продовжую, — що краще бути надзвичайно щасливою, хай навіть протягом короткого періоду, аніж усе життя просто проіснувати?

Містер Детембл уважно розглядає мене з-під лоба. Потім прибирає руки, дивиться просто у вічі та зізнається:

— Часто думав про це. Вірите?

Думаю про своє дитинство, усі свої очікування, хвилювання, радість від того, що бачу Генрі, якого не бачила вже декілька тижнів чи місяців, а він простує собі галявиною. Розмірковую над тим, що відчувала, коли не бачила його впродовж двох років, а потім зустріла в читальному залі бібліотеки Ньюбері: оця радість — від того, що доторкаюся до нього, розкіш — знати, де він, знати, що він кохає мене.

— Так, — відповідаю. — Вірю, — зустрічаюся поглядом з Генрі та усміхаюся.

— Генрі зробив хороший вибір, — киває головою містер Детембл.

Кімі встає, щоб принести кави. Поки вона на кухні, містер Детембл продовжує:

— Він не створений для того, щоб привносити в чиєсь життя спокій. Насправді, багато в чому він — повна протилежність матері: ненадійний, непостійний, не надто переймається кимось, окрім своєї персони. Поясніть мені, Клер: якого біса така мила дівчина, як ви, хоче вийти заміж за Генрі?