Дружина мандрівника в часі

Усе в кімнаті, здається, затамувало подих. Генрі кам’яніє, проте мовчить. Нахиляюся до містера Детембла, посміхаюся та охоче відповідаю, наче він запитав мене, який смак морозива мені найбільше подобається:

— Тому що він дуже, дуже класний у ліжку.

Усі аж котяться зі сміху. Містер Детембл дивиться на Генрі, а той підіймає брови та розпливається в усмішці. Нарешті навіть містер Детембл усміхається й промовляє:

— Touché[41], голубко.

Пізніше ми пили каву та частувались смачнючим мигдальним тортом, який приготувала Кімі. Потім вона показала мені безліч фотографій Генрі: ті, на яких він ще немовля, ті, на яких він робить перші кроки, а потім ті, де він уже старшокласник (він надзвичайно ніяковів). Після цього вона витягнула з мене усю інформацію про мою сім’ю («Скільки кімнат? Так багато! Гей, друже, а чому це ти мені не розповів, що вона не лише красива, а ще й багата?»). Відтак стоїмо біля вхідних дверей, і я дякую Кімі за вечерю та прощаюся з містером Детемблом.

— Було приємно, Клер, — каже він. — Але називайте мене Річардом.

— Дякую… Річарде.

Він бере мою руку і в ту мить я бачу його таким, яким колись, мабуть, бачила його Анет, багато років тому, — потім це відчуття зникає. Якось незграбно киває він до Генрі, що цілує Кімі на прощання, і ми спускаємося в літній вечір. Здається, відколи ми зайшли всередину, промайнуло багато років.

— Ху, — видихає Генрі. — Я вже встиг тисячу разів померти, спостерігаючи за цим усім.

— Я добре поводилася?

— Добре? Блискуче! Він тебе полюбив!

Спускаємось вулицею, тримаючись за руки. В кінці кварталу бачимо ігровий майданчик. Підбігаю до гойдалки та видираюся на неї. Генрі сідає на сусідню, обличчям у інший бік.

Ми гойдаємося, все вище та вище, минаємо одне одного, деколи — синхронно, а деколи проносячись одне повз одного з такою швидкістю, що здається, зараз зіткнемося. І сміємося, сміємося, і здається, що не буде більше смутку, ніхто не зникне, не помре та не поїде у далечінь. Зараз — ми тут, і ніщо не зіпсує цієї ідеальної миті, ніхто не вкраде радості цього досконалого моменту.

Середа, 10 червня 1992 року (Клер двадцять один)

Клер: Сиджу наодинці з собою за крихітним столиком біля вікна у кафе «Переґолізі» — солідній маленькій щурячій нірці з чудовою кавою. Я повинна опрацьовувати твір «Аліса в Країні Чудес», готуючись до заняття з історії гротеску, з якого матиму екзамен влітку; але замість цього витаю у хмарах, ліниво спостерігаючи за містянами, що копошаться на Галстед-стрит цієї непізньої ще вечірньої години. Нечасто приходжу в район Бойзтаун[42]. Здається, що більше встигну зробити, якщо буду там, де точно знаю, мене ніхто не шукатиме. Генрі зник. Його немає вдома, і на роботу він сьогодні не вийшов. Намагаюсь не хвилюватися. Намагаюсь розвинути в собі безпечне та безтурботне ставлення. Генрі може й сам піклуватися про себе. Лише те, що й гадки не маю, де він може бути, не означає, що щось трапилося погане. Хто знає? А може, він зараз зі мною.

Хтось з іншого боку вулиці махає мені рукою. Примружуюся, вдивляюся та впізнаю ту низеньку чорношкіру жінку, що тієї ночі була з Інґрід у «Араґоні». Селія. Махаю у відповідь, вона переходить дорогу. І от, вона переді мною. Селія настільки маленька, що її обличчя нарівні з моїм, хоча я сиджу, а вона стоїть.

— Привіт, Клер, — вітається. Голос у неї — наче олія, хочеться огорнутися ним і заснути.

— Привіт, Селіє. Сідай.

Сідає навпроти мене. Мені спадає на думку, що її низький зріст — через короткі ноги: у сидячому положенні вона має нормальний вигляд.

— Кажуть, ти заручилася.

Підіймаю свою ліву руку та показую перстень, подарований мені на заручини.

Офіціант низько нахиляється, щоб узяти замовлення, і Селія замовляє каву по-турецьки. Вона дивиться на мене та хитро посміхається. Зуби у неї білі, довгі та криві. Очі — великі, а повіки наполовину прикриті, наче вона засинає. Дреди зібрані у високий хвіст та пришпилені рожевими паличками, підібраними під її блискуче рожеве плаття.

— Ти або дуже смілива, або божевільна, — додає вона.

— Мені таке часто кажуть.

— Ну, до сьогоднішнього дня ти мала б це знати напевне.

Всміхаюся, знизую плечима, відсьорбую каву, занадто солодку, до того ж — схололу.

— Ти знаєш, де зараз Генрі? — запитує Селія.

— Ні. А ти знаєш, де зараз Інґрід?

— Угу, — тішиться своєю обізнаністю. — Сидить за шинквасом у «Берліні», чекає на мене, — дивиться на годинник. — Я вже спізнююся.

Під вуличним освітленням її шкіра кольору паленої землі стає синього, а потім фіолетового відтінку. У неї вигляд гламурного марсіянина.

— Генрі зараз біжить Бродвеєм, у чому мама народила, з купою скінхедів на хвості, — усміхаючись, повідає вона.

О, ні.