Дружина мандрівника в часі

Офіціант приносить Селії каву, а я вказую йому на своє горня. Він доливає мені ще кави, я акуратно сиплю туди ложку цукру та помішую. Селія кладе ложечку в крихітне горнятко з кавою по-турецьки. Вона чорна та густа, як чорна меляса. Колись давно жили собі три сестрички… І жили вони на дні криниці… А чому вони жили на дні криниці?… Бо то була мелясна криниця[43].

Селія чекає, щоби я щось сказала. Поки збираєш думки — роби реверанс, це затягує час.[44]

— Справді?

О, чудово, Клер.

— Ти, наче, не надто переживаєш. Якби мій хлопець бігав отак, голяка, я, власне кажучи, трохи би розхвилювалася.

— Ну, Генрі, насправді, не зовсім ординарна людина.

— Ану, повтори! — сміється Селія.

Що саме вона знає? А Інґрід знає? Селія нахиляється до мене, відсьорбує з горняти, широко розплющує очі, підіймає брови та скривлює губи.

— Ти насправді хочеш за нього заміж?

— Якщо не віриш, можеш поспостерігати, як я це зроблю. Приходь на весілля. — Якийсь злий імпульс спонукав мене випалити.

— Я? Ти ж знаєш, Генрі терпіти мене не може. Зовсім.

— Ну, ти також від нього не у захваті.

— Зараз — так, — шкіриться Селія. — Він дуже грубо повівся з міс Інґрід Кармайкл. А мені доводиться збирати докупи її уламки, — знову дивиться на годинник. — Власне, щодо неї: я спізнююся на побачення, — підводиться. — А чому би тобі не піти зі мною?

— О, ні, дякую.

— Ну, ходімо. Ви з Інґрід повинні краще взнати одне одного. У вас стільки спільного. У нас буде такий собі маленький дівич-вечір.

— У Берліні?

— Ні, у місті. В барі, — сміється Селія.

У неї карамельний сміх, що мав би виходити з набагато огряднішого тіла. Не хочу, щоб вона йшла, але…

— Не думаю, що це хороша ідея, — дивлюся Селії прямо у вічі. — Це підло.

Її погляд гіпнотизує, і я думаю про змій, котів. Чи їдять коти кротів? …Чи їдять кроти котів?[45]

— Окрім того, мушу закінчити ось це.

Селія глипає на мій зошит.

— Що, домашнє завдання? О, вже пізно, завтра до школи! А тепер послухай свою старшу сестру Селію, яка краще знає, що краще для маленьких школярочок. Гей, а тобі можна алкоголь? Не замала?

— Можна, — гордо відповідаю. — Можна вже три тижні.

— Ходімо, ходімо, ходімо! — дуже близько нахиляється до мене Селія. Вона пахне корицею. — Ти повинна трохи пожити для себе перед тим, як осядеш зі своїм містером Бібліотекарем. Ну, дава-а-ай, Клер! До того, як ти отямишся, будеш уже по вуха у його дітях, які постійно випорожняються у памперси, та його бібліотечній десятковій системі Д’юї.

— Не думаю…

— Тоді нічого не кажи, просто ходімо, — Селія вже спаковує мої книги. Примудряється розлити маленький молочник. Починаю витирати розлите молоко, проте Селія вже виходить з кафе, тримаючи мої книги. Поспішаю за нею.

— Селіє, не треба, мені потрібно ті… — Для людини з такими короткими ногами та в туфлях на дванадцятисантиметрових каблуках вона рухається дуже швидко.

— Е-е, не віддам, поки не пообіцяєш, що підеш зі мною.

— Інґрід це не сподобається.

Зараз ми вже йдемо синхронно, направляємося на південь по Голстед у напрямку Белмонт-стрит. Не хочу зустрічатися з Інґрід. Я її бачила на концерті «Violent Femmes» вперше та востаннє. Цього мені достатньо.

— Звичайно, сподобається. Інґрід дуже цікавиться тобою.

Звертаємо на Белмонт, проходимо повз тату салони, індійські ресторани, магазини шкіряного одягу та церкви, що розташовані у приміщеннях колишніх магазинів. Проходимо під залізничним мостом, і от він, — «Берлін». Зовнішній вигляд не дуже заманливий: вікна пофарбовані у чорний; худорлявий хлопець у ластовинні перевіряє документи, але чомусь лише в мене, а в Селії — ні. Чутно музику диско, що пульсує з темряви. Він ставить штампи на наші руки та дозволяє нам увійти у цей хаос.

Коли очі звикають до темряви, бачу лише жінок. Вони скупчились біля невеличкої сцени, на якій поважною ходою розгулює стриптизерка у червоних розшитих паєтками стринґах та наклейках на сосках. Жінки у барі сміються та фліртують. Це — дівич-вечір. Селія тягне мене до столу. Там сидить Інґрід, перед нею — висока склянка з якоюсь рідиною небесно-блакитного кольору. Вона підіймає голову: вираз її обличчя свідчить про те, що вона не дуже рада мене бачити. Селія цілує Інґрід та вказує мені на крісло. Втім, продовжую стояти.

— Привіт, мила, — вітається з Інґрід Селія.

— Ти, мабуть, жартуєш, — претензійно промовляє та. — Ти для чого її привела?

На мене ніхто не звертає уваги. Селія все ще тримає мої книги.

— Та все нормально, Інґрід, вона непогана. Я подумала, що вам би краще познайомитися. Всього лиш, — вибачливим тоном пояснює Селія, але навіть мені зрозуміло, що їй подобається спостерігати за цим незручним становищем, у якому опинилася Інґрід.

— Для чого ти прийшла? — люто дивиться Інґрід на мене. — Позловтішатися?