Дружина мандрівника в часі

Інґрід відкидається у своєму кріслі та гордо задирає підборіддя. У своєму оксамитовому жакеті та у криваво-червоній помаді вона схожа на вампіра-блондинку. Вона зачаровує. Почуваюся маленькою сільською школяркою. Протягую руки до Селії, і вона повертає мені книжки.

— Мене змусили. Я вже йду, — розвертаюся, але Інґрід хапає мене за руку.

— Стривай… — шарпає мене за ліву руку, я втрачаю рівновагу, і всі мої книжки летять шкереберть. Висмикую руку, Інґрід тим часом продовжує: — …ви заручилися? — до мене доходить, що вона дивилася на перстень, який мені подарував Генрі. Мовчу. Тоді вона звертається до Селії. — Ти знала, так? — Селія потупила погляд та мовчить. — Ти привела її сюди, щоб познущатися з мене? Ах ти, сучко! — шипить Інґрід ледь чутним голосом. Гучна музика приглушує її слова.

— Ні, Інґі, я лише…

— Та пішла ти, Селіє, — підводиться Інґрід. Якусь мить її лице дуже близько від мого; уявляю, як Генрі цілує її губи. Інґрід розглядає мене, відтак каже:

— А ти передай Генрі, що він може забиратися до біса. І скажеш, що я почекаю його в пеклі.

І йде геть.

Селія залишається на місці, обличчя затулене руками. Починаю збирати свої книжки. Коли збираюся йти, Селія мене затримує:

— Почекай.

Чекаю.

— Вибач, Клер, — промовляє вона.

Знизую плечима. Йду до дверей. Обертаюся й бачу, що Селія продовжує сидіти за столом, потягуючи той блакитний напій, який пила Інґрід, рукою підпираючи обличчя. На мене не дивиться.

На вулиці пришвидшую ходу, все більше й більше, аж поки не опиняюся у своїй автівці. Їду додому. Заходжу до своєї кімнати, лягаю на ліжко та набираю номер Генрі. Він не відповідає. Вимикаю світло, проте заснути не можу.

Хімія і життя

Неділя, 5 вересня 1993 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Генрі жадібно читає пошарпаний екземпляр «Довідник лікаря-терапевта». Поганий знак.

— Ніколи не думала, що ти наркоман.

— Я не наркоман. Я — алкоголік.

— Ти не алкоголік.

— Алкоголік.

Лягаю на диван та перекидаю ноги через його коліна. Генрі кладе книжку мені на ноги та продовжує її гортати.

— Ти не п’єш багато.

— Колись пив. Трохи пригальмував після того, як ледве себе не вбив. І тато мій — сумна повчальна історія.

— Що ти шукаєш?

— Щось, що зможу прийняти перед весіллям. Не хочу, щоб ти стояла сама біля вівтаря перед чотирма сотнями народу.

— Так. Хороша ідея, — уявляю собі такий сценарій і мене аж пересмикує. — Влаштуймо таємну втечу.

— Давай, — дивиться мені у вічі. — Я — за.

— О, мої батьки відречуться від мене.

— Ніколи в світі.

— Ти ніколи не звертав на це уваги. Це — головний спектакль Бродвея. Ми для тата — лише спосіб вразити усіх його приятелів-адвокатів та щедро їх розважити. Якби ми розкланялися та пішли зі сцени, батьки найняли би акторів, які би видавали себе за нас.

— А давай підемо в міську ратушу та розпишемося заздалегідь. А якщо станеться щось несподіване, то ми хоча б будемо розписані.

— О, але… Я б не хотіла. Це буде нечесно… Незручно почуватимусь. А давай ми зробимо це потім, якщо справжнє вінчання піде шкереберть.

— Добре. План Б, — протягує руку, тисну її на знак згоди.

— То ти щось знайшов для себе?

— Ну, в ідеалі я би хотів нейролептик рисперидон, але до 1994 року його ще не буде в продажу. Ще одні класні ліки — клозарил, ну, а на третьому місці — галдол.

— У них такі назви, як у найсучасніших ліків проти кашлю.

— Усе це — нейролептики.

— Серйозно?

— Ага.

— Але ж у тебе немає психозу.

Генрі дивиться на мене та корчить страшну пику, а потім, наче вовкулака у німому кіно, дряпає повітря.

— Електроенцефалограма показала, що у мене мозок шизофреника, — дуже серйозно промовляє він. — Не один лікар наполягав, що ці мої галюцинації з подорожами у часі — наслідок шизофренії. А ці препарати блокують допамінові рецептори.

— Які побічні ефекти?

— Ну… дистонія, синдром непосидючості та тривожності, псевдо-паркінсонізм. Тобто невмисні скорочення м’язів, неспокій, судоми, аритмія, безсоння, параліч тіла, дисфункція мімічної мускулатури. А ще можуть виникнути ускладнення після тривалого прийому нейролептиків, хронічна неспроможність контролювати лицеві м’язи та агранулоцитоз; окрім того, організм більше не зможе виробляти білі кров’яні тільця. До того ж, втрата статевої функції. Справа в тому, що всі наявні на сьогодні препарати — лише знеболювальні та заспокійливі засоби.

— Але ж ти не збираєшся їх вживати, правда?

— Колись я вживав галдол. І торазин.

— І…?

— Жахливо. Був, як зомбі. Мав таке відчуття, наче у мене в мізках купа клею «Елмер».

— І немає ніяких замінників?

— Валіум, лібріум, ксанакс.

— Мама їх вживає. Ксанакс та валіум.

— Так, тоді все зрозуміло, — корчить гримасу та відкладає у бік свій «Довідник лікаря-терапевта» і просить: — Посунься.

Вмощуємося на дивані, лежимо одне поруч одного. Дуже зручно.

— Не вживай нічого.

— Чому?

— Ти не хворий.

— Ось за що я тебе люблю, — сміється Генрі, — за твою нездатність сприймати усі мої потворні вади.

Розстібає ґудзики на моїй сорочці, а я обіймаю його руку.

— Не розумію, чому ти так говориш. Ти завжди кажеш про себе страшні речі. Ти не такий. Ти — хороший, — серджуся я.