Глиняні ноги

— Скажіть тим вилупкам з Гільдії щуроловів, що я працюю на кого хочу і виставляю яку захочу ціну, — примовляв він у паузах між ударами. — А ці кізяки ніяк не відчепляться від дрібного бізнесмена...

Другий бойовик гільдії нарешті дістався кінця провулка. Артур дав Сідові фінального копняка й залишив його в канаві.

Відтак, похитуючи головою, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх справ. Працював він фактично на дурняк, а здобич збував за пів ціни — мерзенно злочинна діяльність! Та все ж Скажений Малолюдок Артур ставав дедалі заможнішим, бо колективний розум Гільдії геть неправильно сприймав концепцію рівного оподаткування.

Насправді Артур заправляв за свої послуги значно більше. «Значно більше» означає значно більше з особливої, а головне, низької точки зору Скаженого Малолюдця Артура. Чого в Анк-Морпорку досі ніяк не могли зрозуміти — це того, що твої гроші варті тим більшого, чим меншими є твої розміри. Для звичайної людини долар означав буханку, якої ставало на пару укусів. Скаженому Малолюдкові Артуру той же долар давав такий же шматок хліба, але його вистачало на тиждень, а кірку, яка лишалась після виїдання м’якуша, можна було використовувати за спальню.

Проблема масштабування була відповідальною також і за те, що Артур повсякчас перебував напідпитку. Мало барменів уміли наливати пиво в наперстки. Йдучи до бару, Скажений Малолюдок Артур мусив вдягати купального костюма.

І все ж він любив свою роботу. Вивести щурів краще за Скаженого Малолюддя Артура не міг ніхто. Старі метиковані пацюки, які знали про пастки та отрути абсолютно все, були безсилі перед лицем його атаки — а саме обличчям він нерідко й атакував.

Останнім їхнім відчуттям у житті були руки, які хапали їх за вуха, а останнім, що вони бачили, — стрімке наближення його лоба.

Стиха лаючись, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх підрахунків. Але ненадовго.

Він різко крутнувся, нахиливши лоба в бойову позицію.

— Це тільки ми, Скажений Малолюдцю Артуре, — проказав сержант Колон, швиденько відступаючи назад.

— Для тебе, ментяро, пан Скажений Малолюдець Артур, — заявив Артур, проте дещо розслабився.

— Ми — сержант Колон і капрал Ноббс, — повідомив Колон.

— Та ви ж нас пам’ятаєте, ні? — улесливим голосом промовив Ноббі. — Саме ми вам допомогли минулого тижня, коли ви билися з тими трьома ґномами.

— Тобто відтягли мене від них, якщо ви саме це хочете сказати, — уточнив Скажений Малолюдок Артур. — Саме коли я ось-ось усіх їх поклав би.

— Ми б тут хотіли побалакати про деяких щурів, — сказав Колон.

— Замовленнями я вже й так завалений, — твердо відповів Артур.

— Про щурів, яких ви продали до «Бурових обідів» кілька днів тому.

— А шо з ними не так?

— Він підозрює, що вони були отруєні, — бовкнув Ноббі, попередньо завбачливо перемістившись за Колонову спину.

— Я ніколи не користуюся отрутою!

Колон усвідомив, що задкує від чоловічка шестидюймового зросту.

— Так, авжеж... розумієте... річ у тім... ви встрягали в бійки і все таке... не дуже дружите з ґномами... хтось може подумати... річ у... це може мати такий вигляд, ніби ви зачаїли образу.

— Образу? Чого б це мені ображатися, друже? Це ж не мені копняків надавали! — насуваючись, запитав Скажений Малолюдок Артур.

— Мудро. Мудро, — погодився Колон. — Просто було б добре, так, якби ви могли сказати нам... де ви взяли цих щурів...

— Наприклад, у палаці Патриція, — докинув Ноббі.

— У палаці? Хто ж ловить щурів по палацах! Це заборонено. Ні, я пам’ятаю тих щурів. Гарні були, гладкі, я хотів по пенні за кожного, але він таки виторгував по три пенні за чотири штуки, жадібний він, як я не знаю.

— То де ж ви їх вполювали?

Скажений Малолюдок Артур знизав плечима.

— Та на бійні. По вівторках я завжди там працюю. Тіко не можу сказати вам, звідки вони туди прийшли. Ті їхні тунелі є скрізь, розумієте?

— А могли вони наїстися отрути, перш ніж ви їх упіймали? — поцікавився Колон.

— Отруту там ніхто не розкладає, — наїжачився Скажений Малолюдок Артур. — Я б такого не потерпів, ясно? У мене контракти по всьому району Боєнь укладені, і я не матиму справи з жодним лайном, яке використовує отруту. Я не беру плати за щурів, ясно? Гільдія мене за це ненавидить. Але я сам собі обираю клієнтів, — Артур лиховісно посміхнувся. — Я просто йду туди, де є улюблена щуряча їжа, і зачищаю все, прикрашаючи туніками газончики. Якщо я зіткнуся з кимось, хто використовує отруту, то хай вони йдуть до Гільдії і платять за її розцінками — ха, подивлюсь я, як це їм сподобається.

— Бачу, ви станете великою людиною в харчовій промисловості, — сказав Колон.

Скажений Малолюдок Артур нахилив голову до плеча.

— А знаєш, що сталося з хлопцем, який минулого разу відмочив отакий же прикол? — поцікавився він.

— Е... ні?.. — вимовив Колон.

— От і ніхто не знає, — повідомив Артур. — Бо його більше ніколи не бачили. То що, у вас все? Бо мені ще до кінця робочого дня треба розібратися з одним осиним гніздом.

— То цих щурів ви вполювали під Бійнями? — вперто уточнив Колон.