І будуть люди

Петро смикнув за ланцюжок, з невеликого патрубка гострою цівкою вдарила пара, вирвався оглушливий розбійницький посвист. Всі аж здригнулися, а локомобіль усе свистів та свистів — переможно, клично, невтомно. І Петрові, мабуть, не було на світі ліпшої музики. Потім він облишив ланцюжок, потягнув якийсь важілець: паровик натужно дихнув, чмихнув, повернув важкого маховика… Петро метнувся до шківа, потягнув. І ось уже маховик закрутився, замиготів важкими чавунними спицями. Чах! Чах! Чах!..

Закипіла весела робота. Володька і Нешерет кидали донизу снопи, Ганжа, Непідкований і Гінзбург підхоплювали, передавали на «стіл», а там уже Приходькова жінка вправними рухами розрізала перевесла, подавала чоловікові важкі розперезані стебла колосками до барабана. «Давай!.. Давай! Давай!..» — гула, аж захлиналася, машина, поглинаючи сноп за снопом. Невдовзі над током закуріло половою, а посередині почала рости гора важкого, мов золото, зерна…

Спочатку Гінзбург пильнував з усіх сил, аби не промахнутися, не впустити додолу снопа. Та за якихось півгодини приловчився і підхоплював снопи з не меншою вправністю, аніж Ганжа чи Протасій, що низав їх, немов галушки, швиргав, майже не дивлячись. Гінзбург теж хотів отак кинути, але промахнувся — сніп перелетів через «стіл», упав у полову. Однак ніхто й не подумав підняти його на сміх: вдали, що не помітили.

А коли Гінзбург, влучивши вільну хвильку, оглянувся, снопа вже там не було: хтось непомітно прибрав, щоб не мозолив очі.

Працювали, не відпочиваючи, до самого обіду. Григорію вже почало здаватися, що він більше не витримає. Руки стали немов дерев’яні, в грудях аж двиготіло, підгиналися ноги, й обертом ішла голова. Він щиро заздрив Протасієві, що працював, ніскільки, здається, не втомлюючись; заздрив Ганжі, який, знявши шкуратянку й сорочку, кидав снопами, мов грався, весело поблискував зубами з-під чорних вусів. Заздрив і розкаювався, що не послухався Ганжі та не став на стіг, де, як тепер здавалося йому, було набагато легше. Та коли Ганжа гукнув:

— Григорію, поміняйся місцями із Нешеретом! — Гінзбург заперечно мотнув головою і, зціпивши зуби, ще міцніше затиснув вила в руках: «Брешеш, подужаю!.. Подужаю!..»

Немов зжалівшись над Гінзбургом, дзвінко й весело засвистав локомобіль. Обід! Відразу ж ущух гуркіт, осідала пилюка. Люди виринали із неї, спітнілі, чорні, тільки біліли очі та блищали перламутрово зуби.

— Я тобі що казав: надінь щось на голову! — звернувся Ганжа до Гінзбурга. — А тепер остюків і до зими не повибираєш…

— Іди ти під три чорти! — радісно кинув Григорій і похитуючись пішов до бочки з водою.

Але ніяк не міг розтулити долоні, щоб узяти великий полив’яний кухоль. Врешті таки розтулив, набрав повен кухоль води, жадібно випив. Увесь, до дна, аж заболіло в грудях. Як хороше! І, зачерпнувши іще один, подав Ганжі: пий!

Подивились один на одного, розсміялись.

— Ти чого?

— А здорово ти снопом у Приходькову Одарку вцілив! Ще трохи — так би й шуснула вниз молодиця!

— Ну-у!.. Справді уцілив?

— Та в самісіньку спину!

Тепер уже сміялася навіть завжди серйозна Одарка: робота ж скінчилася, так чого б і не повеселитися!

— Що ж, пора вже й обідать… Як там наші годувальниці, не запорались?

Після обіду чоловіки потяглися до кисетів, а жінки взялися прибирати посуд.

Гінзбург відійшов під стіг, у тінь, ліг на солому, підклавши долоні під голову, але довго так їх тримати не міг: пекли розтерті водянки. Тоді він випростав руки вздовж тіла, долонями вгору, під прохолодний вітерець, що повівав поміж скиртами, і, переборюючи дрімоту, став дивитись у небо.

Чисте ізранку, воно встигло до обіду закучерявитись білими овечими отарами, що розбрелися від обрію до обрію. Одвічним спокоєм, мудрою врівноваженістю віяло від усього, що впадало Григорію в око: від неба, хмар, від ланів, що тяглися ген-ген, всіяні копами та полукіпками, від стогів, що здіймались величними пам’ятниками. Такими величними, що всі оті палаци й храми, піраміди й колони — ніщо поряд із ними, з оцими дивовижними витворами рук хлібороба. Тільки й того, що до них не пруться з усього світу екскурсії, не лізуть отари туристів, не сплескують, на них глядячи, руками, не ахкають та не фотографують, щоби потому розмножити в усіх часописах світу.

Та стоги й не потребують цього. Їм досить того, що без них не було б ані храмів, ні палаців, ні пірамід, колон, та й туристи оті пощезали б із світу.

То хто ж возвеличить вас, мудрі зодчі, муляри й теслі людського життя? Хто створить про вас «Іліаду» чи «Одіссею», щоб весь світ нарешті прозрів та й побачив справжню велич і красу степових пірамід, що їх ви у своїй невимірній щедроті щорічно зводите і щорічно руйнуєте, не дбаючи навіть про те, лишиться чи не лишиться хоча б спомин про вашу титанічну роботу?