І будуть люди

Над Володьчиною хатою теж вився прозорий димок, а стара Твердохлібиха верталася саме од корови: несла у цеберці молоко.

— Доброго ранку! — весело привітався Ганжа.

Стара повернулася до нього забронзовілим обличчям у світлому ободочку хустини, закивала привітно, напускаючи повні очі приязного усміху:

— Доброго ранку! Заїжджайте у двір!

— Наречений уже встав? — поцікавився Ганжа, припнувши до воріт буланого.

— Та з самого ранку перед дзеркалом крутиться!

— Що ж, це діло молоде, колись і ми крутилися.

— Ой крутились, крутились! — враз зажурилася стара. — Крутиться, вертиться, а куди його вкрутить, бог один знає…

— Ну, ну, і не сором вам сумувати сьогодні! Радіти треба.

— Та чи ж я не радію! — вже схлипувала Твердохлібиха, звичним рухом підносячи фартуха до очей. — Не дожився старий… сином потішитись…

— Що ж поробиш: мертвому — мертве, а живому — живе… Та й вам тепер легше стане: приведемо невістку таку, як вогонь. Будете сидіти на печі то командувати.

— Добре, як на печі, аби не в печі! — засміялася крізь сльози стара. — Та чого ж ми стоїмо? Заходьте до хати, бо Максим і чуприну вискубе, причісуючись та пригладжуючись!

Володька сяяв, як начищений гривеник. Все на ньому блищало, горіло — від черевиків до мідної пряжки з п’ятикутною зіркою.

— Ану, повернись! — оглядав його прискіпливо Ганжа.

— Та що ви, дядьку Василю! — збентежено боронився Володька, але Ганжа на те не зважав.

Прискіпливо оглянувши хлопця, задоволено мовив:

— Молодець! От тільки пістоля зніми: не на війну ж ідемо, а до дівчини. Знімай, знімай, а то не поїду — сам будеш свататись…

Вийшли із хати — Твердохлібиха дріботіла за ними, потай хрестила синову спину. Ганжа сів спереду, Володя примостився іззаду. Поїхали.

І ти дивися ж: нікому не сказав про свій намір свататись, нікому, окрім дядька Василя та матері, а вже знає про те і старе і мале! То тут, то там промайне з-за тину цікаве жіноче, а то й чоловіче обличчя, а деякі жіночки за відра та через дорогу — наче по воду. І не так по воду, як перестріти, роздивитись як слід молодого, наче зроду-віку його і не бачили.

Володя шипить сердитим гусаком у широку спину Ганжі:

— Чого вони витріщаються? Людей не бачили!..

Ховаючи посмішку у вуса, Ганжа повертається до хлопця:

— Даремно ти, Володю, мене послухався — пістолета не взяв!

— Навіщо?

— Смалонув би разок — усі поховалися б!

— Вам усе насміхатися! — невдоволено мовив Володя. Ображений, уже мовчав, доки й вибрались із села.

Аж у полі сердитий вираз поволі зник із обличчя Володі. Буланий легко ніс дрожки по вузенькій, підкованій морозцем доріжці, і вже не мідним п’ятаком — золотим червінцем виблискувало Сонце посеред високого, прохолодною блакиттю окутого неба. Скрізь, куди не глянь, панували чисті, не змішані один з одним кольори: від соковито-зеленої озимини до масного чорного зябу. І навіть поодинокі клапті стерні, побляклі під осінніми дощами, знову набрали золотистих тонів. Це був останній проблиск життя перед тим, як завмерти, поринуть у небуття під одноманітний колір зими з бузково-холодними тінями. Останнє прощання з літом, з теплим веселим привіллям, що вимагало не голосної розмови, а тихих думок, не палкого полум’я, а спокійного вогню. І ледь помітного усміху, повитого зажурою, якраз отакого, що в Ганжі на вустах.

Він і сам не знає, звідки взялась оця безпричинна печаль, що непомітно всоталась у нього, наколювала серце тоненькою голочкою. Не було, здавалося, жодних причин для зажури, все, чого прагнув, знайшов: хорошу дружину, цікаву роботу, добрих людей, а от завівся у ньому якийсь шашіль і точить, і точить, — сипле та й сипле трухою.

Шашіль той — від стосунків із Ольгою.

Здається, любив її глибоко й щиро. Повертаючись із роботи, поспішав мимоволі, щоб швидше стрінутися з нею. Відчував оту схвильованість, оте оголення почуттів, яке з’являється кожного разу, коли приходить справжнє кохання. І протягом дня не раз ловив себе на тому, що з ніжністю думає про неї: що вона зараз робить? З ким розмовляє? І чи згадує про нього?

Любив тримати її руки — міцні невеликі долоні, завжди гарячі, навіть коли вона входила з морозу. Обіймати за плечі, за тонкий, як у дівчини, стан, щоб її голова лягала йому на плече, м’яко й довірливо. Пестити її тіло, дотикатися щокою, цілувати оксамитову шкіру. І навіть ві сні відчувати, що вона — поруч. Що досить проснутись, щоб зустрітися поглядом з сірими, завжди такими чистими очима, що коли б вони не наповнювались весь час чи то усміхом, чи задумою, а іноді й гнівом, то здавались би порожніми.

— Чого ти так дивишся? — питала вона в такі хвилини.

— Хочу знати, що у тебе отам, — відповідав він серйозно, проводячи пальцями по її чолу.

Бо вона весь час була для нього загадкою. Бо його не раз огортала розпука, що він ніколи не зможе довідатися, що вона зараз думає, які образи криються за отими ясними, чистими такими, а водночас такими таємничими для нього очима.

Бо вона не раз дратувала його.

Особливо в останній час.

Різкістю суджень. Категоричністю висновків. Прямолінійністю.