І будуть люди

Її ніколи не мучили сумніви, як це не раз було із Василем. Перед нею, здавалося, життя ніколи не ставило оті химерні задачки, для розв’язання яких замало було логіки, ясного розуму, а насамперед потрібне було серце — чутливий прилад, що його не замінити жодним найдосконалішим арифмометром.

Чи вона просто-напросто обминала їх? Переконала себе, що їх взагалі не існує на світі?

Все для неї було ясно і просто, все наперед розв’язано.

Наперед. На віки.

Передбачено кожен випадок.

А йому, Василеві, того було мало. Він насмілювався не тільки вивчати, а й співставляти читане з життям. З оцими Йосипами, Грицьками, Іванами, Мартами й Ганнами, серед яких він живе і руки яких мають звести отой будинок, що про нього мріяли товариш Маркс і товариш Ленін.

Бо в кожного Йосипа, Івана, Грицька, в кожної Марти і Василини — жива, неповторна душа, натура і вдача, що їх не втиснеш у жодну цитату, якою б геніальною та всеоб’ємною вона не була. Як об’єднати їх, щоб не покалічити душі? Як звести докупи, щоб не обламати руки, не вбити охоти, не притупити смаку?

Ольгу дивують оці запитання. Чого ж іще шукати, коли ось він, прямий і ясний шлях?

Не раз бачив, що вона не розуміє, до чого він дошукується, що йому треба. Так мовби вони розмовляли різними мовами, як випадкові зустрічні з двох далеких країн.

Тоді він виходив надвір. Довго стояв на ганку, смалив цигарки, душив у собі роздратування, аж поки Ольга кликала його до хати.

Була вже в самій сорочці, босонога й голорука, схожа на дівчину, що не знала чоловічих обіймів. І Василь, роздягнувшись, кидався у теплу постіль, як у рятівний човен, що мав його провести через усі сумніви та болісні роздуми.

Потім лежав поруч із нею, картав себе за чортячу баламутну натуру, просив:

— Вдар мене!

Вона сміялася, а він не вгамовувався:

— Чуєш, удар!

Коли ж вона легенько била його по плечу або по грудях, він брав її руку і щосили стукав нею себе по голові.

— Що ти робиш, божевільний?!

Василь відпускав руку, втихомирений, горнувся до неї: йому здавалося, що убив отого шашеля, який точив його почуття. Та досить було залишитись самому, прислухатися до самого себе, як знову лунав невтомний шурхіт і сипалась-сипалась прогіркла труха.

А Володю теж точить зараз шашіль, тільки зовсім по іншій причині. І, дивлячись на згорблену спину дядька Василя, на його похилену голову, він вагається: сказати зараз чи вже потім, як повернуться. Бо дізнався Володя про таке, що навряд чи порадує його свата.

Узнав, що Марта переховує у себе хліб куркуля Івасюти.

…В ту осінню ніч Мартина сусідка вийшла із хати та й побачила підводу і дві темні постаті. «Чи не злодії?» — так і похолола вона. Придивилася пильніше і помітила, що оті двоє не виносять із комори, а заносять туди повні мішки…

Вранці не витримала — розповіла все синові.

— Тільки ж дивися: нікому ні слова! Я не хочу, щоб Мартині сльози з-за мене лилися!

— Та що ви, мамо! — аж образився син. — Що я, маленький?

Кілька днів носив при собі оту новину комсомолець Грицько, мучився: казати чи не казати Володьці? Не мав і крихітки зла до вродливої сусідки, не раз і не два злодійкувато пас її з-поза тину очима, та й сама Марта, забігаючи до сусіди, називала його не інакше, як своїм нареченим:

— А що це мій наречений поробляє?

Або:

— Чи довго мені, Грицю, ще старостів од тебе виглядати? Я вже боюся, що й вишивка на рушниках полиняє.

Грицько пік рака, Грицько сердився, а вона реготала, потішена, та ще й — скаженюща! — хапала його у гарячі обійми. І макітрилось Грицькові у голові, і кров бухала в скроні, і ходив він по тому, як п’яний: куди не піткнеться, скрізь ввижаються наставлені Мартині руки, гарячі Мартині перса…

— Грицю! Та чи тобі, сину, наврочило, що ти колоду тиснеш до себе та обіймаєш?..

Ой наврочило, мамо, наврочило! Ота відьма, мамо, наврочила, що он, подивіться, іде, виграє стегнами на його, на Грицькову, згубу! Та ще і питає:

— А де ж старости?

Зажди, Марто, наберися трохи терпіння: зашле Гриць до тебе старостів. Таких старостів приведе, що ти й світові білому будеш не рада!

Бач, он сидить один староста позаду Ганжі — він не зіб’ється, Марто, з доріжки, упіймає куницю, як би вона не замітала за собою сліду, та й посватає її якщо не з тюрмою, то з жебрацькою торбою…

Марусині батьки вже чекали гостей: дочка ж попередила ще вчора. І хоч обоє вдяглися у празникове, а батько навіть підстригся та виголив щоки і підборіддя, однак удали, що гості застукали їх зненацька, — так годилося.

— Оце, як бачите, привів я до вас покупця, — почав Ганжа, коли вони привіталися та посідали.

— Та в нас нічого мов і продавати, — з лукавою посмішкою відповів Марусин батько. — Хіба що теличку або вівцю… Як ти, стара?

— Дак то ж Марусина теличка! — заперечила мати: сміх так і бризкав з її метких чорних, як у дочки, очей. — Ти ж її Марусі, коли корова отелилася, пообіцяв!

— І… ти горе, я ж і забув! — забідкався батько. — Що ж мені, дорогії купці, із вами робити? Не хочеться ж відпускати із порожніми руками. От хіба що разом із теличкою купите й Марусю…