І будуть люди

— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо… Чи не так, Володю?

Володя не відповідає: він не вдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив…

— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.

— А чого ж, можна і показати… Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!

— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.

— Та можна й Марусю… Веди тоді дочку, стара, та дивись, щоб не забігла!

Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій. На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.

— Ось, дочко, прийшли за тобою купці,— споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?

Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так, немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник. І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.

Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:

— Дядьку Василю, зніміть рушник!

— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа. — Сват я чи не сват?

— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!

І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!

— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш… Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!

Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а попід сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі. В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.

Молодята сиділи на сцені. Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу. Сам же писав запрошення на червоне весілля — підраховував, щоб не було товкотнечі, щоб усім місця вистачило, а зійшлося чи не все село.

Тут же, за столом — Ганжа. А позаду вишикувались учні. Молоденька вчителька Людмила Пилипівна, не менш червона та схвильована, аніж молодята, то щось шепоче дітям, то оглядається заклопотано на Ганжу. Домовилися ж, що коли він махне рукою, то діти повинні співати «Інтернаціонал».

Ось Ганжа звівся, одкашлявся, підніс руку, домагаючись тиші.

— Товариші селяни й селянки! Сьогодні ми зійшлися на червоне весілля, що його справляють наші молодята Володимир Твердохліб та Маруся Герасименко. Ось вони сидять перед нами, — повів у їх бік рукою Ганжа.

Ганжа поздоровив червоних молодят, побажав їм щастя, довгих років життя, синів і дочок — на благо всього трудового народу. Присутні стримано плескали в долоні, учнівський хор проспівав «Інтернаціонал».

Потім на сцену подерся Микола — найближчий помічник Твердохліба. Він дуже ніяковів і, доки дійшов до столу, чіпляючись чоботом за чобіт, то й розгубив усі приготовлені слова: стояв перед молодятами і тільки лупав очима.

— Дорога Марусю… — підказав тихо Ганжа вкінець розгубленому хлопцеві.

— Дорога Марусю, — повернувся до Ганжі Микола. — Розглянули твою заяву і прийняли тебе до комсомолу…

— Розглянули і прийняли до комсомолу…

— А тепер, на оцьому червоному весіллі, урочисто вручаємо тобі комсомольський квиток…

— …вручаємо комсомольський квиток… — вторив Микола.

— Ну, чого ж стоїш? — уже сердито шипів Ганжа. — Давай квиток!.. Та не мені, дурню, Марусі давай!..

Одірвавшись од Ганжі, Микола кинувся до Марусини і мало не повалив столу. Потім, змокрілий, довго не міг знайти сходів зі сцени. А Володька, звівшись, взяв із столу червону хустку, став пов’язувати заквітчану Марусину голівку, і Людмила Пилипівна, вже не чекаючи команди, махнула рукою перед застиглою шеренгою хору.

Весело, дзвінко лунали дитячі голоси, весело, щиро усміхалися люди, що стежили, як невміло пов’язує Володя хустку на голові своєї молодої дружиноньки. І вже десь із задніх рядів хтось відчайдушно хоробрий, сховавшись за чужу спину, щосили закричав:

— Гі-і-ірко-о!

— Гірко!.. Гірко!.. — підхопили той крик присутні, аж у лампах перелякано захилиталися, заблимали вогняні язички.

— Володько, цілуй Марусю!

— Цілуй, бо ми поцілуємо!

— Гі-і-ірко-о-о!..

І Володьці таки довелося цілувати привселюдно Марусю. У палаючі щоки… в гарячі вуста…